Богдан Кравців

Як зрив підозри підшептом ошпарить
І від єхидної злоби принишкнем,
Втекти хотілося б кудись у шпари,
По закамарках поникати нишком.

Понишпоривши у задушних норах,
Задихнемось

Наврочені уроками ворожими,
Чар-зілля й корені ідем збирати,
Допевнені, що приступ відворожимо,
Від злої повідшіптуємось зради.

Чекаємо, що гряне хвиля визволу,
Від сил, які

Барвистий серпень крутить перевеслами
Веселку в небо із жоржин і циній.
Здоров’я нам ворожить перелесна мить
Узором зір у прозолоті синій.

Варивши зела з-понад меж

Здійнявся день гарячий: крики крижневі,
На плесах сміх і сплески дитинчат —
Та мислі, мов безкрилі, обчикрижені,
Слова сухі вразливо деренчать.

Насилу з мрій риштуємо

То знову гуси сплеском крил розплескали
Затоки днів, злинаючи на хвилі.
Їх крик відлітний б’ється понад плесами
І просторінь пронизує навиліт.

Під осінь пізню нових мрій не

З заобрійної простелилась царини
До вікон вкрита м’ятою тропа —
І день серпневий, сонцем роз’янтарений,
Ялицями і ялівцем пропах.

Прив’ялі з болю, з мислями

Не вдарить шабля в ран рубці обшмульгані,
Не продзвенять у глуші бистрі кулі, —
Загрузли мислі в мілині замуленій,
Судомляться в безвиводі дошкульній.

Та раптом блискіт, гряне

Розірваним зсудомленою віддаллю
Грузьким шпитальним дням немає ліку.
Твоєю мукою боліючи, не відаю,
Якими біль твій лікувати ліками.

То рвусь нести тобі хоч дрібку

Як ластівка з ущелини в ущелину,
Звивалась ти невтримно, знов і знову,
Снувавши кладку клечанням устелену,
Під нову хату кладучи основу.

У сил, і захвату, й завзяття

Блудивши блудом по людськім роздоллі,
Із болю падавши не раз долілиць,
Знедоленої не поділим долі,
Щоб злигодні дотла не одоліли.

Даремно зроду не ридавши ридма,
Недремну

З досвітнього оранжевого жеврива,
Ув ореолі осяйного персня
Зринає іскряна і зарожевлена
Зірниця вранішня промінноперстна.

Огорнутий недужою дрімотою
Зоря твій зір прозорить

З жорстоких ниток ждання дні, і ночі ткані,
Немає посланців, ані листів нізвідки.
Замислений сиджу, застиглий у чеканні,
Ждучи хоч слова лиш, хоч радісної звістки.

І мариться не

Ждемо рятунку навіч і навсплячки,
Як визволу весняних вод з-під криг,
Та й інколи вже раді б з нетерплячки
Вдаватися до ворожить старих.

Щоб чарами зламавши злі

До тебе, що сама така у тьмі шпитальній,
Щоднини їдучи з розквітчаних роздоль,
Не знаю, що везти тобі: чи горстку далій,
Чи пагінці струнких рожевих ґлядіоль?

Не відаю, як в

То часом, горем зморені, запрагнем
Уста замкнути міцно на замок,
Щоб згустком прориваючись багряним
У горлі біль, застрягнувши замовк.

І буде так, що раптом зненароку
Нагряне

Від розкоші і солодко й солоно:
Кохання мить поміниться мельком,
Вагітність юна заокруглить лоно,
Набрякнуть груди повно молоком.

В годину мук, що гряне раптом потім,
Не сила

Ударять дні твердими добами,
Мов заморожені у кризі:
Боюсь, щоб серця не продовбали,
Не вгризлися до зламу в крижі.

Молюсь, щоб злидні не придибали,
Не заморили крови й пісні

Долавши самоту лиху й невсипливу,
На клапті ночі-дні рвучи з нестями,
Щоднини безліку разів ходитимуть,
До скринечок поштових за листами,

Щодня вони даремно так чекатимуть,
У

У день народження твого у квітні
В садку твоїм косичиться весна,
Стукочуть до дверей вишневі віті,
Нарцизи заглядають до вікна.

Злинають в далеч за тобою ручки,
І погляди, й

Не раз у день розхристаний, пом’ятий
Негаданий прониже щем:
Знетямить пригад пахощами м’яти,
Між пучками розтертим чебрецем,

Знічев’я очі зустрічні наврочать —
І зрине в