Богдан Кравців

Коханій, єдиній моїй Ніль в 10 листопада 1968 — день янгола — цей вірш, перший у новій хатці, що її своєю наполегливістю збудувала Вона

І знов листопад Твій. Осінній дощ надворі.

Коханій моїй Ніль на 10 листопада 1961

Листопадовий вечір променистий, листатий
Криє черленню-злотом тугу й смуток дібров —
Від’їжджаю від Тебе, щоб до Тебе вертатись,

Ніль — в її день — 10 листопада 1960

Відпливають роки, мов ключі журавлині,
Полинають за сонцем ясним у далінь,
Від підобрійних гір на вечірні долини
Світу й серця все

Учора ввечері онука Таня
Простенький піднесла мені рисунок
Із добрим умовлянням на розстання:
— Візьми! Нехай тобі не буде сумно.

На цім малюнку писанкою хатка,
І квітка, й

Хвилиною дозвільною витісую
Із коренів і гілок іграшки —
І в мислях прокладаю кладку тесану,
Кладу дорогу в далеч навпрошки.

Замисливши протиснутись із тисняви,
З безвиводі

Звершивши квіткою наш дім, згорятиму
В меткій священнодії обряду
І скопану тобою землю грядкову
Конопляною ниттю опряду.

Цвісти нам будуть радощі приречені
У вроді чарівливій

Книжки, журнали — повінь паперова
Нестримно рине з вулиць і грядок —
Даремно пробуєм в розливах слова
Знайти живий поезії рядок.

Горливо прагнем, скинувши забрала,
На людське

Проводивши з надранішньої пітьми,
Обмарить пригад рятівної рути:
Збираєм приворотень за ворітьми,
Тирлич рвемо, щоб горе відвернути.

Хвилясті лози згадуєм і вільхи,
Лелієм

Ще трохи — й підуть розсипом і врозкид
Усі достатки, радості й осоння —
І після літа буде прикрий прокид,
Немов із моторошного просоння.

Наблизиться зима дошкульна й гостра
І

Вже не чекаємо визвання й вислави,
Не запаморочує нас успіх гордий,
Далекі нам похвал високий вислови,
Що хтось навмань улесливо говорить.

Воліємо, примощені на

Ще поки вкриє прозимінь порошею
І сад нам запорошить інеєм густим,
В гостину милу друзів понапрошуєм
В господі світлій добрим словом пригостим.

Вина у келихи наллєм і

Поглинули рясні рослинні зарослі —
Кущі, осоки й сосни рослі
І тільки в просвітах прорвались парості
Із трухлих пнів, ожинником оброслих.

В негоду заморочливу і буряну,
Як

То квітли білим кетяги черемхи —
І гілку я зірвав тобі розквітлу,
Щоб наші очі в померках не мерхли,
Щоб дні леліли пахощами вітру.

Далеку мить згадавши, на хвилину
Примерхлі

У дні марні, як світ набридне дійсний
Із немочі ми вирватись запрагнем,
На мить нас чаром заворожить Дісней,
Обмарить небувалим дивом гарним.

На фільмовій погарцювавши

Хоч і морочить мороком Марена,
Я впоперек і всупереч поставши,
Із коренастих слів різьблю катрени,
Пов’язую їх римами у станси

Наврочений поривом незабарним,
Розкопую

Кричання й виплески чирят і крижнів,
Дитячі втіхи в купелі озерній —
Все вкрили тьмою три злорадні тижні
Твоїх недуг, знекровлених мізерій.

Вернулась ти — і знов буяє

Збиває травма пошибом тужавим
Чуття й бажання у грудки застиглі, —
Та вперто їх пекучим болем плавим,
Мов груддя руд в розжевреному тиглі.

Повитравлявши випари

Тут не співають солов’ї і жайвір
Тонкої нитки не пряде у небо —
Згадки про те такі ж далекі й зайві,
Як те, що відцвіло нам колинебудь.

Майнули образи колись

Відходить осінь на зимінь до бору
Збираються летіти лебеді —
І чути пісню, мов пораду добру,
Вмовляння: — Збудуй хатку з лободи…

Зриваються слова, немов у проруб,
Метаються,

В руїн і розкопів країні древній
Із тьми віків шляхи в майбутнє мріють.
Там ранки задивляються рожеві
В розквітлу синь очей твоїх, Андрію.

Як і судила доля юнакові,
Про