Богдан Кравців

Неквапливо, з чуттям ще не оспалим,
Буденних відкараскавшись борінь,
На ватрані вечірнім вогник палим,
В гарячу задивляємось жарінь.

Зринають іскрами згадки у сутінь,
У

В житті чимало зустрічалось подруг,
Було багато друзів і розваг,
Не раз ми викликали долю добру
Зухвало й буйно на нерівний змаг.

Без ліку в бою недругів побито,
Тікали й ми

Морочать дні погрозами морозними,
Ожинником чіпляються до ніг —
І тільки живо ягіддям ґоґодзиним
На галявах багріє перший сніг.

Смакуєм озимків останні ягоди,
Визбируємо

Тривоги оступили знадовкола
І звільна довшає вечірня тінь.
Але змагається людина квола,
Вгорнувшися окриллям палахтінь.

І проламавши мур довкілля грубий
І криги заморозливий

Як січень заморожує зловісно
І прочуття охоплюють злиденні,
Розсновую сподіванок повісмо
У слова нить на мислей веретені.

Придавши згадок радісного злота
І смутку — туги

Зодягнена в зірок прозірне прядиво
Освіла у світлиці світлим дивом,
В очах дітей захоплено й незрадливо
Сіяє, наче віра їх, правдиво:

Свічки, блискітки, стружечки із

Усе — мов на старому мідериті:
Віконця чорнокуті — навстіжень
З каплиці манастирської відкриті
В рожеву далеч яблунь і вишень.

Зорить з ікон в роздолля неокрає
Володар добрий

То випав день морозяний напрочуд,
Мете лютневим снігом звідусіль.
Безлюддям вулиць безперервно броджу
Під віхоли вихрясту заметіль.

Крізь іней вій, очей щілинний

Буває горе нас огорне знебач,
Обмарить гіркістю отрути —
І ми чекаємо рятунку з неба,
Бажавши вроки й морок відвернути.

Долаємо свердління болю вперте,
Себе постами й

Вже осінь листом стежку перекрила нам
І сутінню осотує осонь,
І добрий вечір лагідним окриленням
Нас огортає у солодкий сон.

Знічев’я, в радіснім непередбаченні,
Із застумів

Різкими карбами чекань позначено
В щоденнику моїм самотні дні —
І померком вгорнулися неначебто
Холодні ранки й полудні мені.

Під непогожими розлуки зорями
Тріпоче крильми

Бували діла і події добрі,
Чимало притраплялося мороки —
І нині в латаній дорожній торбі
Несу на плечах всі мої доробки.

Із дібр усіх вчорашніх і торішніх
Доношу бережно

Брехня і бридні кидають в судому
І серце колеться у друзки тремко.
З доріг трудних приходимо додому
Із досвіду гіркого оберемком.

Тримаючи надбання те обіруч,
Куди подіти нам

Леліють золотом русяві пуклі
В онуки, дівчинки моєї Тані.
Немов опуки котяться опуклі
І сміх її і погляди світанні.

Ще тільки часом в радіснім догоні
За щастям розмурликаним,

Буває ніччю: рукави засукаю,
До пізньої узявшися роботи —
і враз знадвору злидневою сукою
Пронизливо заскімлить крик скорботний.

Заскавулить щось долею собачою
В хуртечі злої

Із тугою чекаємо, як повесні
Розгорнуться і пуп’янки і брості,
Розіллються зеленим зіллям повені
І завирує світ в нестримнім рості.

Вичікуєм, щоб видимо-невидимо
Злетілось

Багато у житті зазнали доброго,
Доводилось чимало зла збирати.
За кожну втіху ми платили дорого,
Не раз дошкульні списували втрати.

Лишилися нагоди нам нездогнані,
І задумів

Нагряне март – і піде все вперекидь
У провесни обмарливу обміть —
Розіб’ють кригу клекотом лелеки,
Приб’ється до вікна тендітна віть.

Година сповниться ласкава й тепла
Під

Призначення холоднолезий розчерк
Розмірює життя на “відси” й “доти”.
На схилі літ з усього найдорожче —
Дитячих пальчиків тендітний дотик.

Не рвуться дні розгублено і

Не раз, як дуже змерзнемо у лютому
І меркнути почнуть світла і барви,
Перебродивши хуртовину плутану,
Беремося з морозом злим за барки.

І заки серце ще замерзле скулиться
І