Богдан Кравців

Удосвіта виходимо із хати,
Із тиші світлої в імлу холодну —
І день ділово-суятний, пихатий
Поймає ув обміть свого полону.

І поночі вертаючись додому,
У пристань світляної

З роботи квапимось додому, раді
І бруд і втому із обличчя стерти —
Чекають там під вікнами на гряді
З весни тобою саджені безсмертки.

Палахкотять у хаті тепло

Назустріч ранкові щоночі крочимо,
Дорожній тротуар водно верставши.
В очах нам безперестану й морочливо
Пейзаж однаковий снується завжди:

В пустошність міста простяглася

За розкошів розтриньканих перлинами,
За втіхи брязкальцем неоковирним
Не раз у незглиб часу поринали ми,
Звіряли всі прогалини і вирви.

Навколо ж нас буяли весен повені
І

На вікнах знов морозяне мереживо,
Нарізані із інею квітки.
І ми пучками пальців обережливо
Прояснюєм узор зірок виткий —

Щоб крізь шибки зірчатим квіттям встелені,
Крізь

Були пожежі й відблиски заграв страшні,
Багріли кров’ю в жорстокій скруті, —
Та в світ вигнання, на дороги завтрашні,
Прослався світень із любистку й рути.

Мов проясень у

Знеобач пригади у мізку тенькнуть,
Заб’ється думка крильцями, як птах.
Виводить знов мелодію простеньку
Сільське хлоп’я на дримбі ув устах.

Виходим знов на загородню

Промчали дні у журавлинім клекоті,
У млі поникнули ключі лелечі.
Згадки — з дороги спізнені далекої —
Пташинами злинають нам на плечі.

Голублені, присівши на хвилину

Даремно й марно так себе морочимо
За слави незавершеної твори —
У хаті нашій радісно й наврочливо
Розмайним раєм грає рій дітвори.

В танку буяють внученята з вискоком,
То

Багрянцем грає ягіддя на глоді,
Зайнявся сад у заграві згорянь.
Ряснотою роздзвонених мелодій
Ще листопадова повніє рань.

Ти не питай, що трапиться опісля,
Невтишні роздуми

По вулиці сміття й паперу шелест,
Померхлу тишу рве сирени рев.
Стежки старого парку вітер стеле
Останнім листям, зірваним з дерев.

Вчуваються чиїсь примарні кроки
По

То взимку часом перед себе глянеш —
І погляд заснується в срібну нить.
Іскриста заморозь і льоду ґлянець
В бентежну далеч миттю поманить.

В різдвяного села блакитну

У тьмяносиньому вікна квадраті
Леліє сніжно біла гілка клена. —
Буяли ж травневі звитяжні раті
І червнем багряніла кров черлена.

Це так, неначе тільки вчора:
Був травень-май,

Унучками двома нам квітне днів світання:
Сповнився Ладі рік і Тані — літа три.
На руки візьмеш Ладу, заздро стежить Таня,
Йдеш в танець з Танею, зчиняє Лада крик.

То кожна з них

Сімдесят ось — і знов мені розквітло
Кохання юне радісно й урочо:
Вродлива Лада вабить зором світло —
В онученьки ж моєї тільки рочок.

Зустрівши, любо тулиться

В грудневі дні недоброї для нас пори,
Як погляд млою зимною осмеркне,
У руки й серце зайдуть гострі зашпори
І прочуття нас братиме нестерпне —

Запалимо у хаті нашій свічі

Колись було, на рідному ще березі,
Як щастя літ подружніх осіяло,
Тобі напровесні, в морозні березні,
Приносив з міста китичку фіялок.

Ти клала їх ув узголов’ї лавковім,
На

Буяли дні залюблені і приязні,
Життя несло достатки щедрі в дарі —
Під гавкіт псів розлючених на прив’язі
І недругів негадані удари.

Мінялися із радощами прикрощі,
Ламались

То іноді лелітний клаптик просинця,
Чи смужка просвіту в громадді мурів —
І вже раптовий прибаг рветься, проситься
Злинати в далеч понад будні хмурі.

Черкати крильми Свіржові

Пересіваю через мислей решето
Все, що торкалось, привабляло ближче, —
І щось мене по імені перешептом
Недовідоме зустрічати кличе.

І вийшовши за голосом із натовпу,
Із