Богдан Кравців

Про обшири далекі, ще не звідані,
Непройдені країни голубі
Хотів би я в моїм казати оповіданні
У вечори засніжені тобі.

Щоб із вершин сріблястих Андалюзіїї,
З норвезьких

Пересіваю через мислей решето
Все, що торкалось, привабляло ближче, —
І щось мене по імені перешептом
Недовідоме зустрічати кличе.

І вийшовши за голосом із натовпу,
Із

I
В ширінь безкраю степової стяги
Вистукує дорогу клично ямб, —
Та заступили обрій хмаросяги
Мережею неонів, зір і лямп.

Нема додому ні стежок, ні кладок,
Усе занесло

Злющить під кроками по тротуарі
Дощу ранкового невгавний плюскіт,
Поприглядалися світла ліхтарні
В асфальтної вологи зимнім люстрі.

Над площею — Різдва реклямний янгол,
У

Незримим розчерком роки розміряли
Дорогу нашу до грудневих зір.
Ти дні мережиш мислями і мріями,
Барвистий вишиваючи узір.

Квітки, що їх у юності ростили ми,
Пташок, що в

Було багато у житті сподіванок,
Надій і мрій і щасного чекання,
Та все кудись у безвість позадівано —
Годину ночі дзвони нам чеканять.

Із радощів, що розкотились розсипом,
З

Розцвів нам знову світлий ранок доброзичливо
Бере в міцні обійми надобридень.
Втішає, що це в нього сил позичимо
На будні, сповнені холодних бридень.

І вже весь день визбируєм

Недавно ще схилявся сонях
До літошніх розкритих вікон.
Вінчав нас німбами навсоння:
Багатим щастям й довгим віком.

І нині ось морозу приступ,
Під зимний подих

Чоло, як поле, вкрилось борознами,
Затвердли ран роз’ятрених рубці,
І знову рік один поник за нами,
Погас, мов свічка у тремкій руці.

Та з поглядом живим, ще

Вже стукнуло на зиму — і не кличе
Юнацького захоплення порив.
Морозний вечір інеєм обличчя
І очі тьмяним померком покрив.

Та поки ще не всі померкли клади
І чорний крук не

На стежку дня розвидненого ставши,
Ущерть наллятий вранішньою данню,
Нарізьблені із строф роздзвінні станси
У вірші призадумливі складаю.

У пам’ятній понишпоривши

Свят-вечір був: у зблисках скла і світла,
В розспівану зодягнений колядку.
Дитяча втіха щедро мерехтіла
Барвистим станіолем чоколядок.

Попригасали свічечки

Весь вік збираєм всячину невтишливо,
Щоб втрачені нагоди наздогнати,
І на відхіднім напропале пишемо
Усі скарби, маєтки і манатки.

З дарів і жнив багатих літа й осени
Лишаємо

Надобрій міста в багрянистій заграві
І погляди невиспаних дівчат.
Мелодії танків на стяжку награні
Занудливо в голосниках янчать.

Розгублені, із вимушеним посміхом,
Під тріск

То часом радість понад вінця плесне
І розіллється дзвінко в перепліск —
І почуття уроче й перелесне
Окрилить щасно в самоцвіту зблиск.

На мить одну істоту всю поглине,
Пойме

Увечері підводим пізні підсумки
З надбань і заощаджених зажур,
З того, що грались з долею у піжмурки,
Змагалися із Богом за межу.

Листки листів перебираєм прим’яті,
Звіряємо

Морочать дні погрозами морозними,
Ожинником чіпляються до ніг —
І тільки живо ягіддям ґоґодзиним
На галявах багріє перший сніг.

Смакуєм озимків останні ягоди,
Визбируємо

Тривоги оступили знадовкола
І звільна довшає вечірня тінь.
Але змагається людина квола,
Вгорнувшися окриллям палахтінь.

І проламавши мур довкілля грубий
І криги заморозливий

Як січень заморожує зловісно
І прочуття охоплюють злиденні,
Розсновую сподіванок повісмо
У слова нить на мислей веретені.

Придавши згадок радісного злота
І смутку — туги

Зодягнена в зірок прозірне прядиво
Освіла у світлиці світлим дивом,
В очах дітей захоплено й незрадливо
Сіяє, наче віра їх, правдиво:

Свічки, блискітки, стружечки із