Богдан Кравців

Надворі віті і вітри принишкли
І втихли шуми звихрених смерек.
Підвівши очі втомлені з-над книжки,
Вдивляємося в обрій, що осмерк.

І спогадом полинувши назустріч
Колишнім

Віки минали ордами обідрані,
Та завжди — крізь вогонь, ясир і смерть —
Ішли дівчата повногруді з відрами
Води живої сповненими вщерть.

В подружжя ставши з обраними

Плащем промоклим огорнула мряка
Пониклі обриси похилих пліч.
Вологою розкисла і набрякла
Приглушує прохожих крок і клич.

Холодна хвища чвахкотить на площі
Пожовклим листом

Буває так, що в радіснім пориві,
Під пізній шум осінньої ріки —
Слова складаються рясні й горливі
В поезії роздвонені рядки.

Та заридає біль у грудях ридма
І прочуттям гірким

Ще вчора в вікнах мальви квітли
Квітками фіолетними, —
Сьогодні в вирій рвуться віти,
Швидкий відчувши лет зими.

Погасли на грядках левкої,
Холодним ранком

Вирує вихор, рве вітрилами,
Торощить корабельні снасті,
Та все ще розгортаєм крила ми,
Ще далеч нам відкрита навстіж.

Ще кличуть владарно на море дні,
Невдержні, наче юнь

Прудкі нестримані і пристрасні,
В полоні захватних марінь —
Рвемось у світ із затишної пристані
На буряну, розвихрену бистрінь.

Ненатлі вітру, простору і моря —

То Ладі дружки вже пісень солодких ладкають,
І гроном ягід їй у небі зорі стигнуть.
З ясних бажань і мрій прокладеною кладкою
Сьогодні їдемо до внученьки в гостину.

Усенький

Були розлуки і розстайдороги
І від’їзди в далінь недовідому.
Мандрівний, наче місяць яснорогий,
Не повертався довго я додому.

І нині — в щасній пристані кімнати,
Під зимну й

В далекий ранок, що будив нас півнями,
Поривом юности виводив до воріт
І мчав на хвилях річкової піняви —
Керуєм без упину пізніх мислей літ.

У спогади вникаємо

Згортають листя купами і палять
Зодягнені в багрець жовтневі дні.
З минулого заплавин чуйна пам’ять
Розводить кола згадок осяйні.

Та прийде враз година невідклична
І

Настали дні розвихрені й розвіяні,
Йдуть промені крізь віття голе врозсип.
На пелюстках квіток і на очах під віями
Рясою срібних сліз замерзли роси.

У вирій — за ключами

Спогадуєм: село, обміжки рутяні,
Ордою хлопці в оболоння мчать —
Ми грались у війну, шмагались прутами
І ящір’ям полохали дівчат.

І потім вже прощалися із ненями,
Від рідного

У царстві нашого князенка Ромика,
В онука кароокого кімнаті:
Шикується вояцтво, бродять ґномики,
На конях індіяни мчать пернаті.

За всім він стежить зору чуйним радаром
І

Ячать ще білі лебеді на озерці,
Ще мить — і в сизу просторінь полинуть.
За згадкою грайливих днів наозирці
Відходимо ж і ми в далінь полинну.

То мчали вслід за поїздами

Даремно й марно так себе морочимо
За слави незавершеної твори —
У хаті нашій радісно й наврочливо
Розмайним раєм грає рій дітвори.

В танку буяють внученята з вискоком,
То

Ще трохи — і грудневий вихор вимете
Все те, що весни й літа насотали.
Мов ясени, дощем осіннім вимиті,
Постанемо над плесами проталин.

Проглянемо у вкритім листям

Удосвіта виходимо із хати,
Із тиші світлої в імлу холодну —
І день ділово-суятний, пихатий
Поймає ув обміть свого полону.

І поночі вертаючись додому,
У пристань світляної

З роботи квапимось додому, раді
І бруд і втому із обличчя стерти —
Чекають там під вікнами на гряді
З весни тобою саджені безсмертки.

Палахкотять у хаті тепло

Назустріч ранкові щоночі крочимо,
Дорожній тротуар водно верставши.
В очах нам безперестану й морочливо
Пейзаж однаковий снується завжди:

В пустошність міста простяглася