Богдан Кравців

Згасає день — і гамірно в оселях…
Із присмерків коридорів чернечих,
із мороку померклих склепів келій
виходить в сад у чорній рясі — вечір.

І повагом, в покорі тихій

Вже розливи морозного навсоння
Побляклий погляд біллю обілляли —
І білою березою з просоння
У вікнах березніє день білявий.

Відкривши двері навстіжень уранці
Виходимо у світу

І знов за раєм рідним банно,
Зринають спогади заснулі —
В Кастель Ґандольфо, над Альбано,
Кують на досвітках зозулі.

У піню осінь з ластівками
Туди б ми знову

За горами, лісами неоглядними
Стає нам радість і нова і давня:
З зорею увірвалися колядники
У святвечірньої години ждання.

Пишається пшеничний сніп на покуті,
В шибки

Ударили морози прикро,
Дерева зморені зігнулись.
Будити пробуємо криком
Холодну тишу днів заснулих.

І прагнемо, відчувши приторк
Любовного тепла і ласки,
Осніжжям голову

Рве вітер знов вітрил полотнами,
На щоглу прапор сонця ізійшов.
І знову світла прозолотна мить
Пронизує блакитний неба шовк.

З серцями щасними і повними,
Зустрівши ранку

Не погожа в ставу вода — пійду до криниці
Із пісень, зібраних Ж. Павлі

Ще відрами на небі Діва грає,
Чумацьким шляхом знявшись від Криниці —
і вже над люстром плеса, до

То син її четвертий рік в неволі —
вона ж зосталася сама, єдина.
Прийшли до неї добрі друзі сина:
— “Матусю, дайте зброю нам, пістолі!”

Принесла їм зо схованки в стодолі —
і

Вглиблена, влюблена поглядом синім
В соняшну далеч, в квітневу блакить,
Ніжно лелієш в долонях нені,
Олечко, Оле, голублена мить.

Пуп’янком цвіту лелієш рожевим,
Стуленим

То розкіш буйна, захватний переляк —
У радості нестриманій хоробрій
Здійматися на променистих релях,
Майнути миттю мигунцем над обрій —

І стежити, як по надхмарних

В березнику кричать кавки й сороки,
По застумах розсотуючи вереск.
З-під білої грудневої сорочки
Ліловим цвітом вересніє верес.

Крізь бридні буднів, іней і порошу,
Холодну

Ти з поля вчора кралася стежками,
квітчалась в айстри та й у сяйва западні.
В гаю на мене хтось сипнув листками
і я згубився в золотому нападі.

Серпанки вчора ткала ти на

Розбіглися вчорашні дні неоглядки,
Дарма метлятись назирці за ними.
То краще у садку скопаємо грядки,
Насадимо квіток поміж озимин.

З зарання будем стежити невсипливо
За

Глибока осінь б’ється листопадами,
Тривогою, що грудень ось нагряне,
І зимний вихор з ливнем нездогаданим
З дерев зриває витлілий багрянець.

В догонь, немов за тим, чого не

До островів світлих — на моря невтишні,
що країні дивній пестощі і гнів,
де цвітуть світанки, вечори і вишні
і на горах сяйва золотих вогнів,

у сади японські, де вишневі

Ринуть води, сяють блисками
В коліях, вибоїнах доріг,
Сіють, сиплють стріхи брисками,
Наче в сльозах ясна радість, сміх.

Розсміялись темні вулички
Гамором веселих

Усміхнувся… На тлі зеленого
золотою гадючкою спис…
— Чи нема на війні нареченого?
— Ти за нього мені молись…

Ладя Могилянська: В день святого Юрія

Тої ночі з

Край насипів шляху погублені хатки —
і тужать в далечінь їх вікна і пороги,
мов очі тих людей, що їм ось тут роки,
а йшли колись уздовж залізної дороги.

Як на шляху — гудки,

I
Чорний поїзд у зоряній ночі,
Хмари іскор — полум’яний дим.
У вагоні волошкові очі:
Із куточка вогнем молодим.

Миле личко загорнене в хустку
І карміном розцвілі уста

У саду журливо шелестіла липа,
вікнами спросоння надив супокій,
скрипом при криниці журавель захлипав,
як виходив ранком в простір гомінкий.

Не спинились очі… і пішов