Богдан Бойчук

щоб людині
лізти вище
пхати в небо руки
в синяві мочити скроні
відчувати необмежність
і падати

Д
Е
Р
Е
В
О

що зеленить
для тебе краєвиди

Із “Любов у трьох часах”

1
І тіло, мов стежку розсади,
покриють веснянки квітів,
між клубами виростуть мальви
і стиснуть тебе суквіттям;

а потім між плахтами

Із “Любов у трьох часах”

1
Її рамена
забіліють у ніч,
немов щілина,
повиснуть на темній блясі,
щоб ти через ту щілину
в відсутність її пропихався.

2

її

Пропихаючись тріщинами минулого, переступаючи по споминах, розгладжуючи пам’ять, що полотнами висить між кроквами століть — я увійшов крізь чорний Нотр Дам розп’ятись на старих коханнях, стекти

Із “Молитви”

Відізвися хоч
відгомоном,
що зазвучав би,
наче надія.

Обвістися хоч
ледве помітним звуком,
що нагадував би
форму обітниці.

Навіть

Із “Молитви”

Відкрий уста мої,
щоб слова виходили
повні і чисті,
як сльози,
обдихані духом
Твоїм.

Щоб на галявині віддиху
Твого
зазвучали фіялково.

І

Із “Молитви”

Вложи
слово своє у душу,
щоби краплею прозорого алмазу
і рухалось площиною свідомости
й різьбило образ Твій.

Защепи
слово своє у серце,
щоб

глибоке око гір
дивиться постійно вгору
бачить сонце місяць зорі
часом тіло птиці
що падає в його зіницю
часом тіло жінки
що купається
в його рідкій ретині

і

ти ділиш з ними
паперове тіло
даєш їм
білу паперову кров

відходячи
цілуєш паперовими устами
і йдеш
у другий паперовий світ
поетом

Із “Любов у трьох часах”

1
Ти наповнишся ущертно нею,
заколишешся у ритмі бедер,
що живитимуть твою надію
і глибитимуть твою потребу

покоритися чуттям і впасти
в

Мідь мускулів нап’ята
на косах і серпах.

Солоним потом
скроплена земля.

Жінки вмивають сонцем
рамена і груди,

співаючи пісні:
хто дітям
наших тіл
наллє

У бур’янах сміється
жовтими зубами
осінь.
Наїжились
солом’яні хати,
каправо дивляться
крізь шиби
в будні.

На вітрі
шелестять
сухі серця,

крізь

Із “Молитви”

Заховай мене в рани
на Твоїх ногах,
щоб плоть моя
всякала тлінню
в дерево хреста.

Заховай мене в рани
на руках,
щоб вітер з надсвіту

Із “Молитви”

Скажімо всім:
щоб Богу бути чоловіком
треба розминатися з собою
поміж вічним і дочасним,
між порочною землею,
й непорочно-чистою

Кругом
порозкидані тіні,
проколюють тіло
дощі.

Іти б — та життя під ногами розмокло,
гукнути б — у горлі діра,
благати б — та руки зрослися з землею.

Тоді підійшла

Йдуть
ідуть,
ідуть
і тиснуть
до сухот
свій плач,

ідуть
у біль
ще ненароджених,
у крик
своїх дітей,

ідуть,
щоб з костей,
без’язиких

У чорний шовк
старанно загорнула груди
і спілість свого лона,
щоб перейти
холодно
крізь життя:

не знаючи,
ні болю родження,
ні сліз,
в яких

I
Прив’ялий кущ бузка
і грудку глини.

Більш нічого.

За все:
за передертий крик
на ложі родження
і смерти,
за біль,
що омотав утробу,
за

Як зливу слів, як бурю кіс,
ридання розпустила:
де гострий зір,
де сміх шорсткий,
де муж,
що я любила?

Він був, як вітер, як роса,
на босі ноги в

1
Gaudeamus igitur,
juvenes dum sumus,
хоч їхні голови
покрила сивина,
хоч в кутиках очей
горить вчорашній день,
хоч їхні мрії
зниділи
у гуркоті
пилюг і