Богдан Бойчук

Роки стають відбулими,
кожний опівнічно
31 грудня.
Людей проймає жах,
вони спішать,
кожний розминається з собою,
губить відображення дитини
і переступає в новий

Ішов ріллею.
Срібна голова
звисала між плечима.
Обличчя
боронами зрите,
і борозни в ногах.

Ішов.
У жмені репаній
останній клаптик неба,
у серці
грудка

Із “Молитви”

Вочеловічивши себе,
Ти одночасно нас вобожив,
вложив у душу неба голубінь,
скарав надією і тугою
за божим.

Вочеловічивши себе,
Ти нас зробив

Із “Молитви”

Заховай мене в рани
на Твоїх ногах,
щоб плоть моя
всякала тлінню
в дерево хреста.

Заховай мене в рани
на руках,
щоб вітер з надсвіту

ти ділиш з ними
паперове тіло
даєш їм
білу паперову кров

відходячи
цілуєш паперовими устами
і йдеш
у другий паперовий світ
поетом

Із “Любов у трьох часах”

1
І тіло, мов стежку розсади,
покриють веснянки квітів,
між клубами виростуть мальви
і стиснуть тебе суквіттям;

а потім між плахтами

Із “Любов у трьох часах”

1
Як ніч прозріє і загляне
моноклем місяця з-під зір
до найтемніших місяць землі,
ти схочеш, щоб тебе кохала.

гарячим поглядом

Стою у невиразній позі
між двома високими синами,
наче втиснений у землю,
мов відсунений на крок
в минуле.

Безліч літ,
непроханих, чужих,
з якими я минався,

Приїхавши до Америки, я працював посудомийником

1
На потребі нью-йоркського “давнтавну”
все було захоплююче того року:
блимаючі виклики неонів,
переяскравлені уста

Так мало споминів,
замало, щоб забути…

так тяжко бачити
в пустій кімнаті,
так тяжко йти
крізь двері, що ведуть
в пусту кімнату;

моїми

Мідь мускулів нап’ята
на косах і серпах.

Солоним потом
скроплена земля.

Жінки вмивають сонцем
рамена і груди,

співаючи пісні:
хто дітям
наших тіл
наллє

У бур’янах сміється
жовтими зубами
осінь.
Наїжились
солом’яні хати,
каправо дивляться
крізь шиби
в будні.

На вітрі
шелестять
сухі серця,

крізь

I
Я бачу все:
час зморшками обличчя зриє,
а теплі коси
вкриє іней
незчисленних зим.

Я бачу…

Висохлі уста,
як листя, шелестітимуть
незрозуміло.
В очах —

Ти гострим вітром
врізуєшся в груди,
ти білим болем
ниєш у легенях.

країно чорного життя,

дорога круто
кинулась в ногах
і відповзла.

і тільки небо

Кругом
порозкидані тіні,
проколюють тіло
дощі.

Іти б — та життя під ногами розмокло,
гукнути б — у горлі діра,
благати б — та руки зрослися з землею.

Тоді підійшла

Йдуть
ідуть,
ідуть
і тиснуть
до сухот
свій плач,

ідуть
у біль
ще ненароджених,
у крик
своїх дітей,

ідуть,
щоб з костей,
без’язиких

М. К.

1

Я вчуся ходити окраїнами життя.
На вітрі — небо
нап’яте.

Я хитко ступаю окраїнами рядків
і вчуся тебе кохати.

2

Визираю тебе з-поза

Із “Молитви”

Заснути плоттю – це
не відчувати,
як шепоти
голублять вухо,
як коса
струмує між грудьми,
як трепетом
тривожить стать.

Заснути плоттю –

Як зливу слів, як бурю кіс,
ридання розпустила:
де гострий зір,
де сміх шорсткий,
де муж,
що я любила?

Він був, як вітер, як роса,
на босі ноги в

1
Gaudeamus igitur,
juvenes dum sumus,
хоч їхні голови
покрила сивина,
хоч в кутиках очей
горить вчорашній день,
хоч їхні мрії
зниділи
у гуркоті
пилюг і