Богдан Бойчук

В обличчя церкви
вдарила весна
і вкрила диким виноградом.

Це зелень молиться
і піснею життя
карає камінь.

Жовтими думками пахне осінь,
як листки, летять з дерев пісні:
йдуть жінки – грудьми напроти вітру – босі,
жовті спомини їм хлипають до ніг.

Ми вже собі казали, Господи, усе —
в розмовах, що ростуть, мов вишні,
що вдихують корінням чорнозем
і ділять нас і ми непевні.

І ми собі казали, Господи, не раз,
що всі

Об вікна
б’є
косою
ніч.

Поблідли стіни.

Люди душать
блимаючі душі
свіч.

І впало
на білизну призьби
голосіння дів.

Бо чують, як іде,
бо чують

В сирій землі
померкло світло.
Минають дні
з закутаними лицями
і не торкають
моченою в оцті губкою
уста.

Стіни тужать
в порожнечу,
де з ніким їсти хліб,
ні

1
У чаші двох долонь
вливається прохолодь пальми.
Тіло п’є з гілок
зелений відпочинок.

Старий, що вірності доріг
віддав себе,
повільно переходить в

Моє обличчя
взяв
в м’які долоні вечір,
і біля рівних ніг розп’яття
я забув
порожню форму
власного буття.

Фонтан прозорих
андалюзьких співів
вмивав мої

1. Кривий танець

Вірському

на очі ніч пустила вії,
а місяць заклинав дерева і кущі;
сердиті стопи безнастанно били
у чорний барабан
землі

Як дівчина
розпустить
трепет білих мушель
і поглядом постелить
дві дороги, –
ти любитимеш її за те.

І аж тоді,
коли роки нагнуться над тобою,
ти усвідомиш перший

Ґранітний стогін вітру,
зелений шум Адірандакс,
хлипання озер —
вриваються
розіпнутим вікном
і тонуть в білому житті
між білими ліжками,
де білі люди
носять тиху

Десь суть була,
осталися одгадки,
десь дім стояв,
та як його знайти?

Мій шлях
неждано виховзнув
з-під ніг
піском розлився
в безконечність.

Я йшов
і по

Назовні
дозріває ніч,

ятріє рожами,

згоряє запахом
у ранок.

Червона рожа
кожного
згоряє.

І залишається непроминання,
без життя.

Під деревами –
вечір.
Сонце кидає в вікно
останні мідяки,
які зникають
між смуглявістю
твоїх колін.

В кімнаті:
тільки ми.

По стовчених колінами ліжках,
по перелитих чашах,
по стисках зимних, як гадюки, рук –
ти повернулася до мене, принесла
у серці, як у дзбані, сльози
і тиху вірність
на