Богдан Бойчук

залізли по стегна в гроби
втискаючи тіні померлих
у землю

від білого дива кісток
їхня стать скам’яніла
не затремтить уночі
від дотику нашого тіла

помолимось за нього у церквах
заплачемо що він для нас несущий
жалобно схилимо тіла
ідучи

відійдем невідхідно звідсіля
повернемось туди безповоротно
жалобно зложимо

Із “Молитви”

Відкрий уста мої,
щоб слова виходили
повні і чисті,
як сльози,
обдихані духом
Твоїм.

Щоб на галявині віддиху
Твого
зазвучали фіялково.

І

Із “Молитви”

Скажімо всім:
щоб Богу бути чоловіком
треба розминатися з собою
поміж вічним і дочасним,
між порочною землею,
й непорочно-чистою

ПЕРША СТАНЦІЯ

Лишаї суду вкривають рінь історії,
від суду падає
в наші сумління тінь вини.

Протираючи очі, ми
перехиляємось через райдугу
і заглядаємо

врізується в землю
а тобі здається що у простір
переходить з місця в місце
а тобі здається що в майбутнє
ззаду неї пройдене
попереду найдене
а тобі здається
це метафора

У бур’янах сміється
жовтими зубами
осінь.
Наїжились
солом’яні хати,
каправо дивляться
крізь шиби
в будні.

На вітрі
шелестять
сухі серця,

крізь

Із “Молитви”

Ми затиснулись у зморшки
невіри,
скаралися сумнівом
на сьогодення
і змили з очей
краєвид позасвіту.

О, покажи, як
гострим прозрінням
стіни

Із “Любов у трьох часах”

1
Зітреш, цілуючи уста,
прилипне дотик їй до шкіри,
тоді без дотику впадеш
в зневіру.

Загусне віддих на губах,
затиснуть судороги кості,

Виходять люди
залишають тіні
які торкаєш
та вони не мають дотику
обнімаєш
та вони не мають форми

Із “Любов у трьох часах”

1
Напне на груди перкаль ночі,
обпарить губи кропом сосок;
знепритомнівши, неспокоєм
закропиш очі.

Зануриш голову у білу
гущавину грудей

Пиймо наші роки,
пиймо за наші роки!
Бо торкати поезію,
це торкати поезію,
це торкати нерви часу.

Бо торкати – це чути
мозок і жовч людини,
це розтинати жили
і

Де витикаються вилиці
де западаються ями очиць
дивися в порожні роти
де вапніють на яснах слова
дивись в черепи
де булькочуть застиглі води
дивися в обличчя поетів
бо

1
Gaudeamus igitur,
juvenes dum sumus,
хоч їхні голови
покрила сивина,
хоч в кутиках очей
горить вчорашній день,
хоч їхні мрії
зниділи
у гуркоті
пилюг і

Мідь мускулів нап’ята
на косах і серпах.

Солоним потом
скроплена земля.

Жінки вмивають сонцем
рамена і груди,

співаючи пісні:
хто дітям
наших тіл
наллє

будуєш човни поїзди машини
які видовжують тебе на метрах
кілометрах мегаметрах
будуєш літаки ракети
які вивищують тебе на небо
стискаєш віддалі
до змісту людського

Із “Любов у трьох часах”

1
Прибуде з розпущеним голосом,
пригорне тебе, приголосить словами,
і будеш наївно розніжений,
будеш безтямний.

Прийде і закутає

Як зливу слів, як бурю кіс,
ридання розпустила:
де гострий зір,
де сміх шорсткий,
де муж,
що я любила?

Він був, як вітер, як роса,
на босі ноги в

Із “Любов у трьох часах”

1
Зануривши голову у білу,
впадеш в заламані коліна,
тебе обмарить і повіриш
у нерозгаданості тіла;

в п’янкому мареві почуєш
її тяжкий

З кожною весною
вигини дівчат вабливіють,
та їхні усміхи до мене
вкриті плівкою
поблажливости.

Їхні талії
стрункіші цього року
і обтикані мелодіями.

Я,