Богдан Бойчук

ПЕРША СТАНЦІЯ

Лишаї суду вкривають рінь історії,
від суду падає
в наші сумління тінь вини.

Протираючи очі, ми
перехиляємось через райдугу
і заглядаємо

У чорний шовк
старанно загорнула груди
і спілість свого лона,
щоб перейти
холодно
крізь життя:

не знаючи,
ні болю родження,
ні сліз,
в яких

1
Блукаю
по відсутнім літі, —
порозкидане
гаряче листя
пропікає душу.

Запізніла жовч
заходить
у мою свідомість
і гіркотою
тривожить згадку
про

ЗЗОВНІ

прийнявши в себе очі
й невиразну форму уст
ти хочеш їх
ти хочеш білих рук
що розтягаютъ ніжність
по твоїм обличчі
по руках
грудях стегнах

Із “Молитви”

Ти тіло своє зломив
на хресті,
щоб роздерлося небо і нас
освітило надією.

Ти кров свою відділив
від плоті,
щоб обмити наші гріхи
й оголубити

Із “Молитви”

Відкрий уста мої,
щоб слова виходили
повні і чисті,
як сльози,
обдихані духом
Твоїм.

Щоб на галявині віддиху
Твого
зазвучали фіялково.

І

1.
Мені свідомістю тече ріка минулого,
і падають роки,
щоб серце до любови привернулося
і гоїло по цей бік (чи по той) стежки.

Бо бертницькі поля і зруби
пашіли в мозолях

М. К.

1

Я вчуся ходити окраїнами життя.
На вітрі — небо
нап’яте.

Я хитко ступаю окраїнами рядків
і вчуся тебе кохати.

2

Визираю тебе з-поза

Де витикаються вилиці
де западаються ями очиць
дивися в порожні роти
де вапніють на яснах слова
дивись в черепи
де булькочуть застиглі води
дивися в обличчя поетів
бо

1
Gaudeamus igitur,
juvenes dum sumus,
хоч їхні голови
покрила сивина,
хоч в кутиках очей
горить вчорашній день,
хоч їхні мрії
зниділи
у гуркоті
пилюг і

У бур’янах сміється
жовтими зубами
осінь.
Наїжились
солом’яні хати,
каправо дивляться
крізь шиби
в будні.

На вітрі
шелестять
сухі серця,

крізь

Із “Любов у трьох часах”

1
Передчуваючи розсаду тіла,
ти ляжеш в постелі плюща,
що заповзе під ребра білі,
випрощуючи щем;

ти ляжеш в розростях гранати,
що горло

Із “Молитви”

Відізвися хоч
відгомоном,
що зазвучав би,
наче надія.

Обвістися хоч
ледве помітним звуком,
що нагадував би
форму обітниці.

Навіть

Із “Молитви”

Душу мою зо сну
ізбуди
і занур у полонці
світанку.

У долонях її
обтули,
щоб пустила коріння
у тіло
Твоє
і соки втягала

Із “Любов у трьох часах”

1
Зануривши голову у білу,
впадеш в заламані коліна,
тебе обмарить і повіриш
у нерозгаданості тіла;

в п’янкому мареві почуєш
її тяжкий

З кожною весною
вигини дівчат вабливіють,
та їхні усміхи до мене
вкриті плівкою
поблажливости.

Їхні талії
стрункіші цього року
і обтикані мелодіями.

Я,

(Шарж на традиційну нуту)

1

Якби то каструлі були прозорі,
якби то тумани борщів були негусті,
якби то балачки були недовгі, –
ти, може б, узріла мене на вікні

Як зливу слів, як бурю кіс,
ридання розпустила:
де гострий зір,
де сміх шорсткий,
де муж,
що я любила?

Він був, як вітер, як роса,
на босі ноги в

Мідь мускулів нап’ята
на косах і серпах.

Солоним потом
скроплена земля.

Жінки вмивають сонцем
рамена і груди,

співаючи пісні:
хто дітям
наших тіл
наллє

Із “Любов у трьох часах”

1
Прибуде з розпущеним голосом,
пригорне тебе, приголосить словами,
і будеш наївно розніжений,
будеш безтямний.

Прийде і закутає