Богдан Бойчук

Вас кинули удвох під шар землі
вона тепер лежить на тобі
і усміхається без уст
розмокла глина затікає вам в зіниці
(а ви себе не знали на горі)
і тяжко бачити в могилах людські

У ямах їх сердець – стоять камінні спогади,
що згадують про них рядами епітафій.
Живі
ціле життя ідуть до них і відвертають погляди,
а замість лиць – картки порожніх біографій.

(так молодість)
Пливуть густіють голоси
спихаючи із губ
і задихаються від духоти пісень
дівочі усміхи на зруб
зубів.

І туга ще не ломить брів
У серці не садила рути
і

З барабаном і жалем в очах
місить пальцями звуки гугняві,
на минулого білих полях
чорний спомин бубнявить.
З барабаном. До нього пропах
подих предків з могили,
їхні кості

Твою смагляву шкіру
мазали оливою
південні ранки,
сонце рум’янило
пополуднями
твої уста.
Небо хлюпнуло тобі в зіниці,
де весною
кільчиться,
росте.
Як

Як засяде сутінь під ліхтарнею,
заголосить місяць в небесах,
будь для когось поконвіку гарною,
хай повз тебе старість перейде.

Вітри заліплювали очі,
дорога корчилась в ногах,
тяжкі сліди вгрузали в темінь ночі,
намочену в дощах.

Людині, без знаків між берегами,
видовжувався світ Творця,
і віск

Якщо питатимуть за мною,
то скажи: у нього була справа
в потойбіччі.
Сокан

Коли питатимуть за мною,
то скажіть,
що води обмивають камінь
і пливуть,
що

1
Я іду зустрітися,
та місто
затягнулось каменем,
не йде
мені напроти.

2

Я чекаю, поки
стопляться під місяцем
на Bleecker Street
і пам’ять набубнявіє

Дерева нагнула блакить,
і стало тепліше від неба.

Ти руки в цвіту намочила
і, вимивши тіло,
в’язала
плоди.
Закільчилось в травні на скибах
поріддя дочок і синів.

З тобою ніжно
ляже тиша ночі,
корінням в серце
заридають трави,
і каменем дозріє
чаша днів.

Тоді:
зірвеш листки
холодних слів
і зложиш
на німі

Колись давно
вона була одна у матері і батька.
Звалася царівна.

ти прийшла до мене
кладкою весни,
теплі стопи
вигрівали
пуп’янки фіялок.

Коли батько з

Ігорю Шугану

віддай мені
в долоні теплоту
м’якого голосу,
і синій трепет крови,
і галузку тіла,
все віддай.

і ляж в ногах,
як промінь зламаний

Між скибами
застиглих вечорів
замовкли люди.
Ридають в темряву жінки,
без лон, без немовлят.
І нерухоміють в устах
слова,
бубнявіє язик.
І тільки нагло дре надвоє

1. МІСТО Св. АВГУСТИНА

Ви там почуєте в дощах
гугняві кроки Понса де Лєона й Менендеза,
розбиті сльози серць
старих конкістадорів.

І вам
за теплий зойк

В сирій землі
померкло світло.
Минають дні
з закутаними лицями
і не торкають
моченою в оцті губкою
уста.

Стіни тужать
в порожнечу,
де з ніким їсти хліб,
ні

1
У чаші двох долонь
вливається прохолодь пальми.
Тіло п’є з гілок
зелений відпочинок.

Старий, що вірності доріг
віддав себе,
повільно переходить в

Моє обличчя
взяв
в м’які долоні вечір,
і біля рівних ніг розп’яття
я забув
порожню форму
власного буття.

Фонтан прозорих
андалюзьких співів
вмивав мої

1. Кривий танець

Вірському

на очі ніч пустила вії,
а місяць заклинав дерева і кущі;
сердиті стопи безнастанно били
у чорний барабан
землі

Під деревами –
вечір.
Сонце кидає в вікно
останні мідяки,
які зникають
між смуглявістю
твоїх колін.

В кімнаті:
тільки ми.