Богдан Бойчук

Із “Любов у трьох часах”

1
Ти наповнишся ущертно нею,
заколишешся у ритмі бедер,
що живитимуть твою надію
і глибитимуть твою потребу

покоритися чуттям і впасти
в

Із “Любов у трьох часах”

1
І тіло, мов стежку розсади,
покриють веснянки квітів,
між клубами виростуть мальви
і стиснуть тебе суквіттям;

а потім між плахтами

Із “Любов у трьох часах”

1
Ти захлиснешся втомою,
впадеш в зелену тлінь
і не бажатимем любови,
не бажатимем її.

2

спека томить
вулиці

об голе тім’я

ми проколені потребою любови
нещасливить нас потреба щастя
виголоднює невтримний голод
щоб не зникнути всечасно

ми тримаємось життя любов’ю
порожнієм невблаганням

помолимось за нього у церквах
заплачемо що він для нас несущий
жалобно схилимо тіла
ідучи

відійдем невідхідно звідсіля
повернемось туди безповоротно
жалобно зложимо

будуєш човни поїзди машини
які видовжують тебе на метрах
кілометрах мегаметрах
будуєш літаки ракети
які вивищують тебе на небо
стискаєш віддалі
до змісту людського

врізується в землю
а тобі здається що у простір
переходить з місця в місце
а тобі здається що в майбутнє
ззаду неї пройдене
попереду найдене
а тобі здається
це метафора

Іди тепер сама.

Хай сонце розбивається
об крик твоїх грудей,
що плачуть спомином,
хай вітер в'яне
на розп'ятих спідницях, —
о дівчино моїх шляхів,
іди.

Не

Живемо у далеких містах.

Вже поля западають
під пам’ять.

Мушу щодень творити тебе
з клаптиків згадок непевних.

Спорожніло кругом життя

бо ти

І вигрівалися тіла богів
віками під гарячою золою,
аж пухнути почав ґраніт,
бубнявіти з глинкавою землею

в обвислі статуї міцних жінок,
закутаних у кам’яне одіння,
що

Коли богам останню жертву принесли,
і білий вуж пішов людиною на море, —
тоді щоранку сонце виходило з-під гори,
тоді щовечора ховалося за гори.

І тонув глибоко вівтар

Спека розтопила під ногами кроки,
їх відлуння липло до землі.
Гусли співи у пташиних горлах
на гіллі.

А під обрієм вмирали піраміди,
джунґлі виїдали їм тіла,
пхалися під

Стікає каменем криниця,
пашить полин вітрів,
сковзає по цямринні громовиця
і терпне деревій років.

Присядемо до тихої розмови,
зітремо з лиць полуду днів бездушних:
я з

1
Я пишу,
щоб Ти прийшов до мене
стежкою рядків,
бо я тебе не знаю.
Але Ти повинен існувати,
бо в русі крови,
в костях,
в чорній підсвідомості моїй –
ячить

Вітри здирали океану шкіру
і сіллю бризкало в уста,
тяжка півмісяця сокира
рубала північ на хребтах
биків, що кидались на береги.
Бубнявіла в ногах кора пісків,
мов бубон,

Місяць витягає з пам’яті співанки
і кладе між губи смаглявих дівчат:
ой прийди та прийди опівночі,
заплетемо руки в виноград.

Вечір затирає дівчатам зіниці,
заклина устами

Прийди до мене стежкою світанку,
як почуєш з нив зелені голоси,
як небо вихилить блакиті склянку,
хлюпне сонцем на твої уста
і світлом вимиє тобі зіниці –
простягни тоді

Під гарячим полуднем
поле розпухало колоссям,
жінки, облиплі потом,
гнулись на серпах
і вихиляли жбани глиняні
грудей,
грузнули в стерні.

По тобі
на постелі форма задубіла,
і я сама!
Не можу збутися
слідів твоєго тіла,
ні кинутись у наготі грудей
в веретище плачів.

Я чую:
стогони землі,
я

В обличчя церкви
вдарила весна
і вкрила диким виноградом.

Це зелень молиться
і піснею життя
карає камінь.