Богдан Бойчук

Із “Любов у трьох часах”

1
Ти наповнишся ущертно нею,
заколишешся у ритмі бедер,
що живитимуть твою надію
і глибитимуть твою потребу

покоритися чуттям і впасти
в

Із “Любов у трьох часах”

1
І тіло, мов стежку розсади,
покриють веснянки квітів,
між клубами виростуть мальви
і стиснуть тебе суквіттям;

а потім між плахтами

Із “Любов у трьох часах”

1
Ти захлиснешся втомою,
впадеш в зелену тлінь
і не бажатимем любови,
не бажатимем її.

2

спека томить
вулиці

об голе тім’я

ми проколені потребою любови
нещасливить нас потреба щастя
виголоднює невтримний голод
щоб не зникнути всечасно

ми тримаємось життя любов’ю
порожнієм невблаганням

помолимось за нього у церквах
заплачемо що він для нас несущий
жалобно схилимо тіла
ідучи

відійдем невідхідно звідсіля
повернемось туди безповоротно
жалобно зложимо

будуєш човни поїзди машини
які видовжують тебе на метрах
кілометрах мегаметрах
будуєш літаки ракети
які вивищують тебе на небо
стискаєш віддалі
до змісту людського

врізується в землю
а тобі здається що у простір
переходить з місця в місце
а тобі здається що в майбутнє
ззаду неї пройдене
попереду найдене
а тобі здається
це метафора

Марії

1

Твоя відсутність
всмоктує мене,
росте, –
і я тоді
втрачаю напрямок
і зміст
себе.

2

Коли думаю
про тебе, –
ясність і тепло

М. Р.

Візьми в долоню
серце,
наче пташеня.

Вложи між губи дзьоб
і дай напитися.

Поклади між груди,
хай звине гніздо.

Надосвітку
воно для тебе

Ти вийшла крізь світанок, що зринав
холодними, терпкими соками,
і до моєї пам’яті зайшла
м’якими кроками.

І ще одна мандрівка тіл у парку почалась,
де біля нас лежав Христос

Попрощаймося сьогодні з містом,
хай воно повільно осідає споминами
і росте в душі пахучим тістом
нам зажурою утомленим.

Залишім дітей, що мріють солодощами,
киньмо вулиці

Марті Грегем

Вони були одинокі в городі.
Внизу, назовні від зеленої межі,
де сколихнувся в темряві місяць,
розливши біле світло по землі:

здирали з себе тіні й

Довгі дні ростуть поміж нами
і ломляться в ретині очей.
Присядьмо, бо дороги в майбутнє немає,
і я тут тимчасовий і чужий.

Поговорім про вірші й людей,
бо темряви з облич не

У ямах їх сердець – стоять камінні спогади,
що згадують про них рядами епітафій.
Живі
ціле життя ідуть до них і відвертають погляди,
а замість лиць – картки порожніх біографій.

(так молодість)
Пливуть густіють голоси
спихаючи із губ
і задихаються від духоти пісень
дівочі усміхи на зруб
зубів.

І туга ще не ломить брів
У серці не садила рути
і

Як засяде сутінь під ліхтарнею,
заголосить місяць в небесах,
будь для когось поконвіку гарною,
хай повз тебе старість перейде.

Вітри заліплювали очі,
дорога корчилась в ногах,
тяжкі сліди вгрузали в темінь ночі,
намочену в дощах.

Людині, без знаків між берегами,
видовжувався світ Творця,
і віск

Дерева нагнула блакить,
і стало тепліше від неба.

Ти руки в цвіту намочила
і, вимивши тіло,
в’язала
плоди.
Закільчилось в травні на скибах
поріддя дочок і синів.

З тобою ніжно
ляже тиша ночі,
корінням в серце
заридають трави,
і каменем дозріє
чаша днів.

Тоді:
зірвеш листки
холодних слів
і зложиш
на німі

Між скибами
застиглих вечорів
замовкли люди.
Ридають в темряву жінки,
без лон, без немовлят.
І нерухоміють в устах
слова,
бубнявіє язик.
І тільки нагло дре надвоє