Богдан Бойчук

Ю. Соловієві

Повільно пропихалися крізь ніч,
підносячи скелет над головами.
А темрява текла з очиць,
і терпли суголовні ями.

Вилазили по одному з землі,
з-під

Якщо питатимуть за мною,
то скажи: у нього була справа
в потойбіччі.
Сокан

Коли питатимуть за мною,
то скажіть,
що води обмивають камінь
і пливуть,
що

1
Я іду зустрітися,
та місто
затягнулось каменем,
не йде
мені напроти.

2

Я чекаю, поки
стопляться під місяцем
на Bleecker Street
і пам’ять набубнявіє

По тобі
на постелі форма задубіла,
і я сама!
Не можу збутися
слідів твоєго тіла,
ні кинутись у наготі грудей
в веретище плачів.

Я чую:
стогони землі,
я

Вітри часу шумітимуть
твоїм волоссям, жінко,
мелодію зелених вечорів
і спілих літ.
Ти пристрасно тулитимеш до лона
спів сопілки,
одкривши тайну рук і ніг.

А я навік

Я хочу задзвонити вам в серця,
я молодий!
А дівчина моя,
немов забризкана в очах
блакиттю
а я стара, стара,
виплесло мене з русла ріки,
безоднею запалися уста…
Я

Дощ – це дівчина,
що чеше в присмерк
мокрі коси.

Тоді приємно бути з нею
одинокому.

Колись давно
вона була одна у матері і батька.
Звалася царівна.

ти прийшла до мене
кладкою весни,
теплі стопи
вигрівали
пуп’янки фіялок.

Коли батько з

Ігорю Шугану

віддай мені
в долоні теплоту
м’якого голосу,
і синій трепет крови,
і галузку тіла,
все віддай.

і ляж в ногах,
як промінь зламаний

В обличчя церкви
вдарила весна
і вкрила диким виноградом.

Це зелень молиться
і піснею життя
карає камінь.

Жовтими думками пахне осінь,
як листки, летять з дерев пісні:
йдуть жінки – грудьми напроти вітру – босі,
жовті спомини їм хлипають до ніг.

Ми вже собі казали, Господи, усе —
в розмовах, що ростуть, мов вишні,
що вдихують корінням чорнозем
і ділять нас і ми непевні.

І ми собі казали, Господи, не раз,
що всі

Об вікна
б’є
косою
ніч.

Поблідли стіни.

Люди душать
блимаючі душі
свіч.

І впало
на білизну призьби
голосіння дів.

Бо чують, як іде,
бо чують

В сирій землі
померкло світло.
Минають дні
з закутаними лицями
і не торкають
моченою в оцті губкою
уста.

Стіни тужать
в порожнечу,
де з ніким їсти хліб,
ні

1
У чаші двох долонь
вливається прохолодь пальми.
Тіло п’є з гілок
зелений відпочинок.

Старий, що вірності доріг
віддав себе,
повільно переходить в

Як дівчина
розпустить
трепет білих мушель
і поглядом постелить
дві дороги, –
ти любитимеш її за те.

І аж тоді,
коли роки нагнуться над тобою,
ти усвідомиш перший

Ґранітний стогін вітру,
зелений шум Адірандакс,
хлипання озер —
вриваються
розіпнутим вікном
і тонуть в білому житті
між білими ліжками,
де білі люди
носять тиху

Десь суть була,
осталися одгадки,
десь дім стояв,
та як його знайти?

Мій шлях
неждано виховзнув
з-під ніг
піском розлився
в безконечність.

Я йшов
і по

Назовні
дозріває ніч,

ятріє рожами,

згоряє запахом
у ранок.

Червона рожа
кожного
згоряє.

І залишається непроминання,
без життя.

Під деревами –
вечір.
Сонце кидає в вікно
останні мідяки,
які зникають
між смуглявістю
твоїх колін.

В кімнаті:
тільки ми.