Богдан Бойчук

Як тіло приросло до дерева хреста,
і витекла з очей живиця зору,
тоді дощами зашморгнулася сльота
і вимила з обличчя змору.

Людина підійшла до нього.

На сон лягали в чашку

Із “Молитви”

Душе істини,
вселися в нас
і ясністю обмий нам
сліпоту з очей.

Зайди у наші немочі
і приложи листок
цілющости до них,
щоб зойкнуло в кістках

Нестерпне світло
перетяло груди,
і в серце врізалося
слово.

І до кінця твого
болітиме
затерпле
тіло,
а в жилах синьо
пульсуватиме свідомість:
ти живеш.

Гарячка спалила землю,
яка лежить, натягнувши на очі присмерк,
і тяжко дихає.

Під веретищем неба
повніє місяць,
і яснішає на землі.

До жінок, що широкими

Із “Любов у трьох часах”

1
Під спомином про евкаліпта,
під зеленню його весни —
лежатимеш, і сонце в річку
впаде з блакитної гори.

Чекатимеш в вільготі

Вона осіла в моїй підсвідомості,
і як лише закрию
темрявою очі,
її болі
вщеплюються в мої нерви
і пускають парості.

Її сльози
виїдають мої зіниці,
її

Тодосеві Осьмачці

Ціле життя
він груз
в самотності –
з очима білими,
як дим.

Із каламутних вод
витягував слова
і кидав
на людей.

М. К.

1

Я вчуся ходити окраїнами життя.
На вітрі — небо
нап’яте.

Я хитко ступаю окраїнами рядків
і вчуся тебе кохати.

2

Визираю тебе з-поза

Із “Любов у трьох часах”

1
Передчуваючи розсаду тіла,
ти ляжеш в постелі плюща,
що заповзе під ребра білі,
випрощуючи щем;

ти ляжеш в розростях гранати,
що горло

Із “Молитви”

Відкрий уста мої,
щоб слова виходили
повні і чисті,
як сльози,
обдихані духом
Твоїм.

Щоб на галявині віддиху
Твого
зазвучали фіялково.

І

ЗЗОВНІ

прийнявши в себе очі
й невиразну форму уст
ти хочеш їх
ти хочеш білих рук
що розтягаютъ ніжність
по твоїм обличчі
по руках
грудях стегнах

Із “Любов у трьох часах”

1
Помариш ще білолистям,
щоб виросло білими персами,
дівочі бедра облистило,
щоби обпестило;

помариш лопушим листям,
щоб стегна зеленим

Із “Молитви”

Заснути плоттю – це
не відчувати,
як шепоти
голублять вухо,
як коса
струмує між грудьми,
як трепетом
тривожить стать.

Заснути плоттю –

Із “Молитви”

Коли кончина
гляне нам печально в вічі,
ми, зворушені,
пригорнемо її до себе
і перейдемо
на другий бік
життя.

І там помолимось Тобі,
щоб

Мідь мускулів нап’ята
на косах і серпах.

Солоним потом
скроплена земля.

Жінки вмивають сонцем
рамена і груди,

співаючи пісні:
хто дітям
наших тіл
наллє

помолимось за нього у церквах
заплачемо що він для нас несущий
жалобно схилимо тіла
ідучи

відійдем невідхідно звідсіля
повернемось туди безповоротно
жалобно зложимо

весна літо осінь зима
ти знаєш усі пори

але з кожним сонцем
мов народжуєшся знову
з кожним заходом
відходиш трошки

(Шарж на традиційну нуту)

1

Якби то каструлі були прозорі,
якби то тумани борщів були негусті,
якби то балачки були недовгі, –
ти, може б, узріла мене на вікні

Як зливу слів, як бурю кіс,
ридання розпустила:
де гострий зір,
де сміх шорсткий,
де муж,
що я любила?

Він був, як вітер, як роса,
на босі ноги в

Виходять люди
залишають тіні
які торкаєш
та вони не мають дотику
обнімаєш
та вони не мають форми