Звичайні

Мій дух, як ніч. О, грай скоріш:
Я ще вчуваю арфи глас.
Нехай воркує жалібніш
І тішить слух в останій час.
Як ще надія в серці спить,
Її розбудить любий спів.
Як є сльоза

О як там кохана?
Що тішить її?
Лиш спогади здавна
колише свої.

Маленького птаха
в клітині трима,
пускає невдаху
на волю сама.

Той дзьобом торкає
кохані

Ах, сило творча, в глибині
Всевладно озовися,
Щоб барви свіжі та рясні
З-під пальців полилися!

Душа здригнулась лиш моя
І прагну все обняти.
Тебе, природо, знаю я,

Що надить так серце і з хати жене?
Що вітром на простір виносить мене?
Там хмари клубами край гострих шпилів!..
Туди б я полинув, туди б полетів!

У небі чорніють граки

Букет нарвавши на лужку густім,
Приніс його в задумі я у дім.
Але схилились до землі квітки,
Від теплих рук зів’яли пелюстки.
Його у глек поставив я тоді,—
Й квітки, мов чудо,

Гори й доли на світанні
мерехтять, імлою криті,
і жаданого чекання
квітів келихи налиті.

Не вістуючи погоди,
піднебессям плинуть хмари,
вітер зірветься зі сходу,

Повз мене йдеш? Та ж як? Тебе не бачу.
Ти повернула, — знов не бачив, ні.
Нещасна хвиля, що її я трачу.
Що ж це таке? Заслало зір мені?

Пробач мені, я втішитись хотів
тим, що

Як дешево хлопці за морем собі
Кров’ю добилися волі і права, —
Так ми не дамось ганьбі:
Воля чи смерть в боротьбі!
Геть королів! Тільки Луддові слава!

Коли натчемо полотна

Дайте — поплачу! Ніччю оточений
у безмежній пустелі.
Сплять верблюди, поснули підгінчі,
тільки старий вірменин нишком рахує скарби.
А я коло нього версти лічу, що лягли
між

Скільки тих джерел, що мають
справжню пісню поживляти?
І профани її знають,
і майстрам не гріх співати.

Над усе співай кохання —
то найліпше повідання.
Де любовне

Не сягнуть твоєї вроди
Діві ні одній.
Ніби музика, над води
Лине голос твій.
На ті звуки ніжні, милі
Океан стиха в безсиллі,
Опадають сонні хвилі,
Спить і

Коли споконвічний
Святий Отець
В спокої руки
З розкочених хмар
Благословенство перунів
Сіє на землю, –
Я цілую останній
Край одіння його
I трепет дитинний
Чую в

Захід ачи схід пізнай —
всюди там господній край.
Південь, північ — на долоні,
в мирі божому й ослоні.

________

Ставши людям при пораді,
судить кожного по правді.

Вона красива йде, мов ніч,
Де зорі в небесах без хмар,
В ній тьма та світло віч-на-віч
Являють в погляді свій дар,
Так гасить небо сонця піч –
Палкий стає ніжнішим

До жінки, що запитала, чому я весною покидаю Англію

Як грішник, вигнаний із раю,
Безсилий втрачене вернуть,
Дивився, сповнений одчаю,
На суджену тернисту путь;

А

Те скорбне розстання
На довгі літа,
Останні зітхання
І холодність та,
Безслізна розлука,
Цілунки сумні
Сьогоднішню муку
Віщали мені.

Ті роси до світу,—
Ті

Всяк радо прагне загубитись,
щоб до безмежжя долучитись
без надміру — все піде в лад!
Бо ні бажання, ні воління,
ні обов’язків, ні служіння —
лиш насолода

Якщо Леандр і справді вплав
(Цей міф затямили дівчата)
Твій, Геллеспонте, вир долав,
Аби кохану зустрічати;

Якщо вночі зимою плив
Він морем до своєї Геро, —
Хай вал

Дайте тільки на коня я скочу —
ані ваших юрт, ні хиж не хочу!
Радо мчу в безмежному просторі,
а над фескою моєю — зорі.

_________

Він зорі висіяв молоді,
щоб радісно

Як прийде час на зов батьків мені
Селитися в чертоги неземні,
Здійматись вихром в обшири незнані,
Чи схилом гір спускатися в тумані, —
Різьблених урн хай не зустріне тінь —