Звичайні

Фрагмент, написаний невдовзі по одруженню міс Чаворт

Горби Анслейські, голі та похмурі,
Де мрійним я блукав хлоп’ям!
Як, виючи, лихі північні бурі
Метаються сьогодні

У глупу ніч я спав. Лише не спало
любов’ю повне серце, мов за дня,
а день настав — мов ніч мене опала,
бо що мені тепер з його дання?

Вона невдячна — всі мої турботи
були про

Те скорбне розстання
На довгі літа,
Останні зітхання
І холодність та,
Безслізна розлука,
Цілунки сумні
Сьогоднішню муку
Віщали мені.

Ті роси до світу,—
Ті

Я бачив, як ти плачеш! Твоя сльоза, моя
у твоїй блакитній зіниці вона неспокійно блищала,
як біла крапля роси
на ніжному стеблі фіалки.

Я бачив, як ти сміявся! І родючий

Блукаю в лісі й полі,
Свищу пісні на волі,
Із краю в край іду.
У такт мені все плине,
Усе назустріч лине,
З піснями у ладу.

Мене стрічають квіти,
В саду зелені

Якби на м’якій перині
Я міг забуття знайти.
“Засни, — чийсь шепіт долинув, —
Чого іще хочеш ти?”

То тихо шепочуть зорі
З небесної висоти:
“Засни, і забудеш горе —

Коли сниться мені, що ти любиш мене,
Ти на сон мій не гнівайся, люба, —
Тільки в мріях я маю те щастя ясне,
Кожний ранок — оплакана згуба.
Любий сон! Забери собі силу мою,
А

Як прийде час на зов батьків мені
Селитися в чертоги неземні,
Здійматись вихром в обшири незнані,
Чи схилом гір спускатися в тумані, —
Різьблених урн хай не зустріне тінь —

Мій дух, як ніч. О, грай скоріш:
Я ще вчуваю арфи глас.
Нехай воркує жалібніш
І тішить слух в останій час.
Як ще надія в серці спить,
Її розбудить любий спів.
Як є сльоза

З мистецтвом наче й в розбраті природа,
І все ж вони стріваються щомить.
Тоді й у мене в серці не щемить,
Коли панує поміж ними згода.

Як совісних зусиль тобі не шкода,—
То в

Очі, раду мені дайте,
щось кажіть мені чудове,
і приємне і святкове
і так само запитайте.

І мене проймає віра:
за цією яснотою —
ніжне серце й правда щира —
все, що

Гори й доли на світанні
мерехтять, імлою криті,
і жаданого чекання
квітів келихи налиті.

Не вістуючи погоди,
піднебессям плинуть хмари,
вітер зірветься зі сходу,

Я сам не рад болтливости своей,
Но детских лет люблю воспоминанье.
Ах! умолчу ль о мамушке моей,
О прелести таинственных ночей,
Когда в чепце, в старинном одеянье,
Она, духов

Як старанно дух мій волив
зазирнути у глибінь
і природи надокола,
і плодів її творінь.
Тільки це — одне одвіку
і збагнути нам незле:
що мале — то є велике,
що велике —

По тисячах цілунків опалив
Один — прощальний. Віддалились кроки
А як страждання втишилось глибоке,
Той берег з горами й латками нив,

Що я відплив од нього, дивом див
І щастя

Гуляй красиво, як ніч
Ясного клімату та зоряного неба;
І все найкраще з темного та світлого
Це зустрічається в його зовнішності і в очах:
Таким чином збагачений тим ніжним світлом

То шугне аж на долину,
то над горами двома,
дзвінкокрила, їй ні спину,
ані спокою нема.
І невтримного жадання
рада й радість — ніби тінь,
адже прагнеш ти кохання,
а

Ах, сило творча, в глибині
Всевладно озовися,
Щоб барви свіжі та рясні
З-під пальців полилися!

Душа здригнулась лиш моя
І прагну все обняти.
Тебе, природо, знаю я,

Безхмарна ніч. Під місяцем німим
Біліє Акціум. Йому й не сниться,
Що тут був кинутий славетний Рим
Колись до ніг єгипетській цариці.

Вода —труна лазурна: до сих пір
Сплять

До жінки, що запитала, чому я весною покидаю Англію

Як грішник, вигнаний із раю,
Безсилий втрачене вернуть,
Дивився, сповнений одчаю,
На суджену тернисту путь;

А