Звичайні

По тисячах цілунків опалив
Один — прощальний. Віддалились кроки
А як страждання втишилось глибоке,
Той берег з горами й латками нив,

Що я відплив од нього, дивом див
І щастя

З мистецтвом наче й в розбраті природа,
І все ж вони стріваються щомить.
Тоді й у мене в серці не щемить,
Коли панує поміж ними згода.

Як совісних зусиль тобі не шкода,—
То в

Безправний, мов дитя, іще хлоп’я роками,
Розбещеності раб — душею і думками,
Уже відлучений од сорому й чеснот,
Удатний до спокус, у брехнях — сущий чорт,
Бувалий лицемір,

Не ходити нам у парі
В опівнічний час,
Хоч і місяць діє чари,
Й серця жар не згас.

Старить шабля піхви нові,
Душа — груди. В певну мить
Настає пора й любові,
Й серцю

Душа моя в пітьмі – Заграй!
Я арфу ще в спромозі чуть
І пальці ніжні сум нехай
Над вухом шелестом несуть.
Як є надія в серці цім,
Цей звук зчарує знов його,
Як лід в очах

Незгасний світоч вільного ума,
Свободо! Ясно ти в темниці сяєш,
Бо там у серці ти притулок маєш,
В якому владна тільки ти сама!

Коли синів твоїх німа тюрма
Поглине в морок

О, як яріє
Весь світ навкруг!
Як сяє сонце,
Як мріє луг!

Квітує кожне
Живе стебло,
Пташиним співом
Ліс облягло.

Блаженна радість —
Сердець єство!
О

Букет нарвавши на лужку густім,
Приніс його в задумі я у дім.
Але схилились до землі квітки,
Від теплих рук зів’яли пелюстки.
Його у глек поставив я тоді,—
Й квітки, мов чудо,

Не сягнуть твоєї вроди
Діві ні одній.
Ніби музика, над води
Лине голос твій.
На ті звуки ніжні, милі
Океан стиха в безсиллі,
Опадають сонні хвилі,
Спить і

Ах, сило творча, в глибині
Всевладно озовися,
Щоб барви свіжі та рясні
З-під пальців полилися!

Душа здригнулась лиш моя
І прагну все обняти.
Тебе, природо, знаю я,

Якби на м’якій перині
Я міг забуття знайти.
“Засни, — чийсь шепіт долинув, —
Чого іще хочеш ти?”

То тихо шепочуть зорі
З небесної висоти:
“Засни, і забудеш горе —

Гуляй красиво, як ніч
Ясного клімату та зоряного неба;
І все найкраще з темного та світлого
Це зустрічається в його зовнішності і в очах:
Таким чином збагачений тим ніжним світлом

Я бачив, як ти плачеш! Твоя сльоза, моя
у твоїй блакитній зіниці вона неспокійно блищала,
як біла крапля роси
на ніжному стеблі фіалки.

Я бачив, як ти сміявся! І родючий

Нехай пихаті й безтолкові
Беруть на поглум наш зв’язок, —
Чеснота скорше варт любові,
Ніж титулований порок.

Хай ратні подвиги й походи
Мій рід прославили колись,
Не

Моя самотня душа мовчки плаче,
крім випадків, коли моє серце
об’єднані з твоїми в небесному союзі
взаємного зітхання та взаємної любові.

Це полум’я моєї душі, як полярне

Те скорбне розстання
На довгі літа,
Останні зітхання
І холодність та,
Безслізна розлука,
Цілунки сумні
Сьогоднішню муку
Віщали мені.

Ті роси до світу,—
Ті

Ви, пісні мої короткі,
Будьте свідками утіх, —
Відійшли, мов сни солодкі,
Дні веселощів моїх.

Проведу я в путь кохану
І забуду вас, пісні.
Я співати перестану
Й

Вона красива йде, мов ніч,
Де зорі в небесах без хмар,
В ній тьма та світло віч-на-віч
Являють в погляді свій дар,
Так гасить небо сонця піч –
Палкий стає ніжнішим

До жінки, що запитала, чому я весною покидаю Англію

Як грішник, вигнаний із раю,
Безсилий втрачене вернуть,
Дивився, сповнений одчаю,
На суджену тернисту путь;

А

Як прийде час на зов батьків мені
Селитися в чертоги неземні,
Здійматись вихром в обшири незнані,
Чи схилом гір спускатися в тумані, —
Різьблених урн хай не зустріне тінь —