Звичайні

Ти й красуня, й господиня
Над усім добром своїм.
Льох і стайня в тебе добрі,
Маєш добре поле й дім.

У садку твоїм политі
І стежки, і квітники.
Околіт і той вживаєш:

Час, милий друже, час! душа спокою просить
Летять за днями дні, і кожна мить відносить
Частинками буття,— а ми усе ждемо,
Що завтра житимем, та мить — і помремо.
На світі щастя де?

Колись ми з дівчиною двоє кохалась,
Одначе поводились завжди гаразд;
Не раз “в чоловіка та жінку” ми грались, –
Ні сварки у нас не було, ні образ.
Ми з нею удвох жартували,

Сапфірової синизни
Твої глибокі очі.
Щасливець той, кому вони
Всміхаються охоче.

А серце в тебе — той алмаз,
Що гранями яскріє.
Щасливець, з ким воно весь час
Горить

На островах, на Бергамутах,
Є сто котів, у капці взутих.
І хтось там бачив, як осла
Мурашка на собі несла.

Там яблука ростуть на дубі
І кожне — в соболевій шубі.
А

Дар порожній, випадковий,
Нащо ти, життя, мені?
Нащо доля у закови
Узяла найкращі дні?

Хто з таємною злобою
З небуття мене позвав,
Душу виповнив жагою,
Розум сумнівом

Перестрілка між горбами;
Бачить табір їх і наш:
На горі над козаками
Клеїть дурня делібаш.

Стережись, зухвальче, лави!
Не з’їжджай по схилу вниз,
Бо тоді кінець

Добра чужого не бажать
Мені наказуєш ти, боже;
Отож чиню я все, як гоже,
Та як жагою керувать?
Я друга скривдить не бажаю,
Не хочу я його села,
Не треба і його вола,
На

Безумних літ нестримані дозвілля
Замучили мене, немов похмілля.
Та, як вино, минулих днів печаль
В душі усе міцнішає, на жаль.
Мій шлях сумний. Віщує труд і горе
Майбутнього

Ні, не питай, чому тужлива дума
Серед забав оповива мене,
Чому мій зір блукає, повен суму
Чому життя не надить чарівне.

Та й не питай, чому навік душею
Я розлюбив веселість і

Перед гробницею стою,
Склонивши голову свою…
Все спить навкруг; лише лампади
Блищать у пітьмі золоті,
Стовпів осяявши громади
І давні прапори святі.

Під ними спить

Отці пустинники і жони непорочні,
Щоб серцем залітать у селища заочні,
Щоб покріплять його і гамувати кров,
Зложили господу багато молитов.
Та ні одна із них мене так не

(Уривок)

Днів пізніх осені не вміють шанувати,
Та дуже їх люблю я, читачі мої,
За тиху їх красу і за непишні шати.
Дитина так мала, занедбана в сім’ї,
Мене приваблює. Одверто

Б’ючи похмурим скелям в бік,
Шумить і піниться потік;
Орлів у небі чути крик,
Зітхає бір,
І укриває вічний сніг
Вершини гір.

Звідтіль зірвався раз обвал
І покотився

Час, милий друже, час! душа спочину просить –
Летять за днями дні, і кожна мить відносить
По часточці буття, а ми усе ждемо
Житейських радощів… І раптом помремо.
Хай щастя нам

Поете, не зважай на лестощі народу!
Хвалінь і захвату мине хвилинний шум,
Почуєш блазня суд і черні дикий глум,
Але байдуже стрінь той вихор і негоду.

Ти — цар. Шануй свою

Про шал кохання снив я в давнину,
Про ніжні квіти й кучері чудові,
Про поцілунки при гіркій розмові
І дум смутних мелодію смутну.

Давно зів’яли мрії, й разом з ними
Найкращих

Якось був я в чулім настрою,
Зійшов на шпилечок, там став.
“Ох, чом я не пташка маленька!”
Раз по раз я тяжко зітхав.

Чому я не ластівка прудка, –
Тоді б я, кохання

Багато з забутого часу
Картин з домовини встає, –
Я згадую, як близько тебе
Життя я провадив своє.

Блукав цілу нічку у мріях
По вулицях я самотний,
Зглядалися люди на

Я пережив свої бажання,
Я розлюбив омани мрій.
Мені зостались лиш страждання,
Плоди несправджених надій.

Під бурями лихої долі
Зів’яв розквітлий мій вінець.
Живу самотній,