Звичайні

Самотня ялина стоїть
На зледенілій кручі, де Північ.
Під білою ковдрою дерево спить,
Загорнуте в сніг і в ніч.

Ввижається пальма йому уві сні.
Така ж самотня,

Вони мене дражнили,
До серця дійняли,
Одні тим, що любили,
Другі тим, що кляли.

Вони мені до всього
Отрути долили,
Одні тим, що любили,
Другі тим, що

Вечірні промені ясні
По хвилях миготіли,
Біля хатини самотні,
Мовчазні ми сиділи.

Все море вкрили тумани,
Вгорі чайки кружляли;
А сльози милої дрібні
З очей на руки

В темному житті моєму
Сяяв образ чарівний.
Згас давно той милий образ —
Темна ніч в душі моїй.

Якщо поночі сидіти
Дітям трапиться малим,
Переляк свій розганяють
Діти

В розкішній красі таємничій
Сіяє кохання моє
І тихої літньої ночі
Страшні, дивні мрії снує:

“В заклятім саду походжають
Коханці смутні, самотні;
Тремтить ясний місяць

Чом запал веселощів згас?
Лунайте, вакхічні співанки!
Хай славляться юні коханки
І ніжні дівчата, закохані в нас!
Бокали повніш наливайте!
Сміливо на дно
В шипляче

В гаю шумить вітер осінній,
Так холодно, вогко вночі…
Я їду самотній по лісі,
Закутаний, в темнім плащі.

Як швидко я їду, так швидко
Вперед моя думка летить,
Туди вона

Бог сну поніс мене у замок десь заклятий,
Там душні пахощі і світочі ясні,
Людей там хвилі, гурт швидкий, строкатий,
Мов лабіринти – ходники тісні.
Шукають всі дверей, щоб вийти з

Багато з забутого часу
Картин з домовини встає, –
Я згадую, як близько тебе
Життя я провадив своє.

Блукав цілу нічку у мріях
По вулицях я самотний,
Зглядалися люди на

Аж серце стисне, як згадаю
Забуті давні дні, коли
Спокійний світ лежав без краю
І люди мирно ще жили.

Все зрушилось навколо тебе,
Нужда й гризо?та скрізь тепер,
Неначе

Як станеш ти, любко, подружжям моїм,
То заздрить тобі буде варто.
Полине життя твоє святом ясним.
Все радість, та сміхи, та жарти!
І лайся, і сердься, – що хочеш, роби

Не серджусь, ні,
Нехай болить мені.
Хоч звідав я страшне:
Ти зрадила мене.
Не серджусь я,
Не серджусь я.
Мов діамант краса твоя сія,
Та в серці – ніч, не блисне й

Надій, закоханості, слави
Недовго тішив нас обман.
Минули юності забави,
Як сон, як вранішній туман.
Та в нас живуть іще бажання.
Під гнітом влади віковим
Душею, всім

Здрастуй, Дон! Між піль просторих
Ллєш ти хвилі голубі.
Од синів твоїх суворих
Я привіз уклін тобі.

Як уславленого брата,
Ріки знають Дон старий;
Від Аракса та

Безумних літ веселощі свавільні
Тяжкі мені, як спогади похмільні.
Та як вино — печаль моя стара,
Що старшає, то сили набира.
Мій шлях сумний. Віщує труд і горе
Прийдешності

Жив на світі лицар бідний,
Завжди простий і сумний,
Виглядом хмурний і блідний,
Але духом запальний.

Приворожений марою,
Взятий мрією в полон,
Він позбавився

Місто вже спить. На вулицях – тихо.
А ось і будинок, де жила – вона.
Отут, як вихор, – накинулось лихо,
Лишились на згадку – вікна ці і стіна.
Та хтось там – стоїть і дивиться

На півночі кедр одинокий
В холодній стоїть вишині,
І, сніжною млою повитий,
Дрімає і мріє вві сні.

Він мріє про пальму чудову,
Що десь у східній землі
Самотньо і мовчки

Не знаю, що сталось зо мною,
Сумує серце моє;
Їй казка стара ні спокою,
Ні сну мені не дає.

Повітря свіже й прозоре,
І Рейну повільний плин;
В вечірньому сяйві

Ехо, німфа безсонна, блукала по луках Пенея.
Феб, як побачив її, жаром до неї зайнявсь.
Німфа плід понесла від захвату бога-коханця:
Між гомінливих наяд в муках вона привела
Доню