Звичайні

Ні, я не дорожу бурхливим раюванням,
Чуттєвим захватом, безумством і паланням,
Вакханки стогоном, шаленством юних втіх,
Коли, немов змія, в’ючись в руках моїх,
Шаленством пестощів

Мій голос, що тобі несе мої благання,
Тривожить ночі пізньої мовчання.
Край ліжка свічечка на відстані руки
Горить. Мої слова, складаючись в рядки,
Течуть немов струмки, що

Стоять віки незрушно
В височині зірки,
I тужно споглядають
Одна одну віки.

Вони говорять, — мова
В них гарна і проста;
Але з філологів жоден
Її не прочита.

Я

Філістери гарно вбрані
По полях, лісах гуляють,
Раді, скачуть, мов телята,
Літо краснеє вітають.

Погляд їх блищить, – дивують:
“Як цвіте все романтично!”
Довгі вуха

В безмовності садів, у вогкій млі ночей,
Співає навесні троянді соловей.
Троянді й байдуже, вона й не помічає,
І під кохання гімн колишеться й дрімає.
І ти співаєш так на славу

Крізь посивілі тумани
Місяць, зблідлий на лиці,
На зажурені поляни
Кида журні промінці.

По дорозі в даль безкраю
Тройка в заметі летить,
Однозвукий дзвоник грає,
То

Ти скажи мені, кохана:
Чи не мрія ти ясна,
Що співцеві в літню днину
В думці сміливій зрина?

Але ні! уста такії,
Очі любі, чарівні,
Сюю гарну, милу вроду, –
Їх

Всі за чаєм сиділи й розмову
Про любов між собою вели.
Естетичні були всі панове,
Панії надто чулі були.

“Розумію – кохать платонічно!” –
Мовив радця, страшний, як

Бог сну поніс мене у замок десь заклятий,
Там душні пахощі і світочі ясні,
Людей там хвилі, гурт швидкий, строкатий,
Мов лабіринти – ходники тісні.
Шукають всі дверей, щоб вийти з

В гаю шумить вітер осінній,
Так холодно, вогко вночі…
Я їду самотній по лісі,
Закутаний, в темнім плащі.

Як швидко я їду, так швидко
Вперед моя думка летить,
Туди вона

В розкішній красі таємничій
Сіяє кохання моє
І тихої літньої ночі
Страшні, дивні мрії снує:

“В заклятім саду походжають
Коханці смутні, самотні;
Тремтить ясний місяць

В темному житті моєму
Сяяв образ чарівний.
Згас давно той милий образ —
Темна ніч в душі моїй.

Якщо поночі сидіти
Дітям трапиться малим,
Переляк свій розганяють
Діти

Вечірні промені ясні
По хвилях миготіли,
Біля хатини самотні,
Мовчазні ми сиділи.

Все море вкрили тумани,
Вгорі чайки кружляли;
А сльози милої дрібні
З очей на руки

Хотів би я в слово єдине
Вмістити всю душу смутну.
Віддать його вільному вітру —
Нехай би одніс вдалину.

Нехай би печаль в отім слові
До тебе моя попливла,
Щоб ти її

Цілуй, а не клянись мені!
Не вірю я в слова зрадні!
Слова солодкі, – та хотів
Я б поцілунків замість слів:
Я маю їх, то й вірю їм;
А слово?.. слово – порох,

Не серджусь, ні,
Нехай болить мені.
Хоч звідав я страшне:
Ти зрадила мене.
Не серджусь я,
Не серджусь я.
Мов діамант краса твоя сія,
Та в серці – ніч, не блисне й

Він поміж нами жив,
Між племені йому чужого; злості
В душі своїй до нас не мав, і ми
Його любили. Мирний і уважний.
Він навіщав розмови наші. З ним
Ділились ми надіями

— Випни, равлику мій, ріжки!
Дам тобі я сиру трішки!
Каже равлик правду щиру:
— Я не їм ніколи сиру.
— Випни ріжки потихеньку,
Дам тобі ще й маку жменьку!

Равлик з люті

В дім корівці божій жук
Стукотів раз: тук,тук,тук!
Зацікавило панянку:
“Що тут жук шукає зранку?”

Жук став коником стрибати,
Капелюх свій зняв крислатий,
Каже: “Ой,

На островах, на Бергамутах,
Є сто котів, у капці взутих.
І хтось там бачив, як осла
Мурашка на собі несла.

Там яблука ростуть на дубі
І кожне — в соболевій шубі.
А