Звичайні

На глибині сибірських руд
Терпіть у гордому мовчанні:
Не пропаде ваш скорбний труд
I дум високих поривання.

Незрадна темних мук сестра,
До вас прилинувши, надія
Теплом і

Я пережив свої бажання,
Я розлюбив юнацькі сни;
Лишилися мені страждання,
Порожні вицвіти весни.

Під бурями лихої долі
Зів’яв квітучий мій вінець;
Живу в самотнім, вічнім

Під небом голубим, в своїй-таки землі,
Вона знудилась і зав’яла…
І, певно, юна тінь її, мов на крилі,
Вже наді мною пролітала.

Та неприступний є тепер між нас поріг.
Не

Перед гробницею стою,
Склонивши голову свою…
Все спить навкруг; лише лампади
Блищать у пітьмі золоті,
Стовпів осяявши громади
І давні прапори святі.

Під ними спить

Здрастуй, Дон! Між піль просторих
Ллєш ти хвилі голубі.
Од синів твоїх суворих
Я привіз уклін тобі.

Як уславленого брата,
Ріки знають Дон старий;
Від Аракса та

Сиджу у закові, в темниці сирій.
Змужнілий в неволі орел молодий,
Сумний мій товариш вдаряє крилом,
Кривавий наїдок клює під вікном.

Клює й заглядає до мене в вікно,
Неначе

Час, милий друже, час! душа спочину просить –
Летять за днями дні, і кожна мить відносить
По часточці буття, а ми усе ждемо
Житейських радощів… І раптом помремо.
Хай щастя нам

Аж серце стисне, як згадаю
Забуті давні дні, коли
Спокійний світ лежав без краю
І люди мирно ще жили.

Все зрушилось навколо тебе,
Нужда й гризо?та скрізь тепер,
Неначе

Люблю в жароту опівденну
Вологу черпать із струмка
Чи, в тінь сховавшися зелену,
Дивитись, як тече ріка.
Коли ж вино в краї поскаче
У пінній чаші круговій,
Признайтесь,

Мороз і сонце; день чудовий!
А ти ще бачиш сон ранковий –
Пора, красуне, пробудись:
Поглянь на мене без докори,
Взамін ранкової Аврори
Зорею півночі з’явись!

Ще вчора

З Гомером довго ти пробув на самоті,
Чекали довгі ми години,
І, світлий, виніс ти скрижалі нам святі,
Зійшовши в діл із верховини.
І що ж? Знайшов ти нас в пустелі під

Я пам’ятаю мить чудову,
Коли мені з’явилась ти,
Як привид, сповнений любов’ю,
Як геній чистий красоти.

В сумній, холодній безнадії,
В людській тривожній метушні,
Звучав

Дар порожній, випадковий,
Нащо ти, життя, мені?
Нащо доля у закови
Узяла найкращі дні?

Хто з таємною злобою
З небуття мене позвав,
Душу виповнив жагою,
Розум сумнівом

Перестрілка між горбами;
Бачить табір їх і наш:
На горі над козаками
Клеїть дурня делібаш.

Стережись, зухвальче, лави!
Не з’їжджай по схилу вниз,
Бо тоді кінець

Добра чужого не бажать
Мені наказуєш ти, боже;
Отож чиню я все, як гоже,
Та як жагою керувать?
Я друга скривдить не бажаю,
Не хочу я його села,
Не треба і його вола,
На

Я тут, Інезілья,
Я тут, під вікном.
Сповита Севілья
I тьмою, і сном.

Гітара зі мною.
Укритий плащем,
Готовий до бою,
Стою я з мечем.

Хай сон твій

Рятуй мене, мій талісман.
Рятуй мене у дні гоніння,
В дні каяття і животіння,
Коли в свідомості дурман.

Коли підніме океан
Круг мене гори хвиль ревучі,
Чи вдарять

Час, милий друже, час! душа спокою просить
Летять за днями дні, і кожна мить відносить
Частинками буття,— а ми усе ждемо,
Що завтра житимем, та мить — і помремо.
На світі щастя де?

Засохлу квітку, бездиханну,
Забуту в книзі бачу я.
І через знахідку неждану
Душа хвилюється моя.

Де квітла? Влітку чи весною?
Чи у осінні холоди?
Чиєю зірвана

Мороз і сонце, — день розкішний!
Ти ще дрімаєш, друже ніжний, —
Красуне, час уже, проснись:
Відкрий свій погляд яснозорий.
Навстріч північної Аврори
Зорею півночі