Звичайні

Перестрілка між горбами;
Бачить табір їх і наш:
На горі над козаками
Клеїть дурня делібаш.

Стережись, зухвальче, лави!
Не з’їжджай по схилу вниз,
Бо тоді кінець

Я пам’ятаю мить чудову,
Коли мені з’явилась ти,
Як привид, сповнений любов’ю,
Як геній чистий красоти.

В сумній, холодній безнадії,
В людській тривожній метушні,
Звучав

Нічний зефір
Спливає з гір.
Шумить,
Біжить
Гвадалквівір.

Вийшов місяць у серпанку.
Тихо… бренькіт і хода…
Похилилася на ґанку
Ось іспанка молода.

Нічний

Мій перший друже неоцінний!
Я долю теж благословив —
Тоді, як двір мій самотинний,
Що вкрив печальний сніг та іней,
Твій дзвоник милий оживив.
До неба шлю тепер

Засохлу квітку між листками
Забуту в книзі бачу я;
І ось вже мріями-думками
Душа сповняється моя:

Ти де цвіла? коли? весною?
І чи цвіла там довго ти?
Чиєю зірвана

Кавказ підо мною. Один в вишині
Стою над снігами край яру страшного;
Орел, зо шпиля підлетівши стрімкого,
Ширяє недвижно зо мною врівні.
Тут бачу, як струмні з-між гір

Я думав, серце вже забуло
Властивість юності – страждать.
Казав: того, що промайнуло,
Не повернуть! не наздогнать!

Печалі й мрії відлетіли,
Пройшли захоплення усі…
Як

Я мить чудову пам’ятаю,
Коли з’явилась вперше ти,
Немов святе видіння раю,
Взірець краси і чистоти.

І я, в полоні безнадії,
Всякчас тебе благословляв,
Я чув твій голос і

Я пам’ятник собі поставив незотлінний,
До нього вік людська не заросте тропа,
Що перед ним чоло і камінь непоклінний
Александрійського стовпа?
Ні, я не ввесь умру. У лірнім

Я тут, Інезілья,
Я тут, під вікном.
Сповита Севілья
I тьмою, і сном.

Гітара зі мною.
Укритий плащем,
Готовий до бою,
Стою я з мечем.

Хай сон твій

Верталась ти в отчизну дальню,
Краї лишала голубі,
В годину пам’ятну й печальну,
Я довго плакав при тобі.

Тебе мої холодні руки
Хотіли вдержать хоч на мить
І хвилю чорної

Надій, закоханості, слави
Недовго тішив нас обман.
Минули юності забави,
Як сон, як вранішній туман.
Та в нас живуть іще бажання.
Під гнітом влади віковим
Душею, всім

Флейта добірна, Теон опочив тут. Провідника хору —
Віком підбитий сліпець, Скірпал колись породив
I у натхненні назвав порождіння Теоном. На учтах
Солодко Вакха і Муз лагідний славив

Ту дивну мить я пам’ятаю,
Коли мені з’явилась ти,
Немов святе видіння раю,
Неначе геній красоти.

З тих пір в зажурі безутішній,
В томлінні потаємних мрій
Звучав мені твій

Ні, ні, не можу я, не смію більш мерщій
Любовним почуттям безумно віддаватисьі
Тепер я бережу суворо спокій свій
І серцю не даю палать і забуватись;
Ні, годі вже кохать! Чому ж

Мій голос, що тобі несе мої благання,
Тривожить ночі пізньої мовчання.
Край ліжка свічечка на відстані руки
Горить. Мої слова, складаючись в рядки,
Течуть немов струмки, що

Б’ючи похмурим скелям в бік,
Шумить і піниться потік;
Орлів у небі чути крик,
Зітхає бір,
І укриває вічний сніг
Вершини гір.

Звідтіль зірвався раз обвал
І покотився

Духовним прагненням тяжким
В пустелі темній я томився,
І шестикрилий серафим
Мені на роздоріжжі стрівся.
Дітканнями перстів легких
Зіниць торкнувся він моїх,
Одверзлись

Поволі рідшає хмарок легкий туман.
І осріблила ти і спорожнілий лан,
І води стишені, і півзаснулі гори,
Далекий друже мій, сумна вечірня зоре!
Люблю, як блимаєш в небесній

Під небом голубим, у рідному краю
Вона томилась, зав’ядала…
Зав’яла, ніби квіт, і в самоту мою
Тінь юна, вірю, прилітала.
Але межа навік між нами пролягла.
Чуття даремне