Звичайні

(Уривок)

Днів пізніх осені не вміють шанувати,
Та дуже їх люблю я, читачі мої,
За тиху їх красу і за непишні шати.
Дитина так мала, занедбана в сім’ї,
Мене приваблює. Одверто

Б’ючи похмурим скелям в бік,
Шумить і піниться потік;
Орлів у небі чути крик,
Зітхає бір,
І укриває вічний сніг
Вершини гір.

Звідтіль зірвався раз обвал
І покотився

Scorn not the sonnet, critic.
Wordsworth*

Суворий Дант не зневажав сонета;
Петрарка в нім кохання виливав;
Кохався в грі його творець Макбета;
Про сум гіркий Камоенс ним

Добра чужого не бажать
Мені наказуєш ти, боже;
Отож чиню я все, як гоже,
Та як жагою керувать?
Я друга скривдить не бажаю,
Не хочу я його села,
Не треба і його вола,
На

В степу життя, сумнім та безбережнім,
Три джерела пробились потайні:
Струм юності із розмахом бентежним
Кипить, біжить у шумі та вогні;
Кастальський струм, натхнення

Мить пожадана прийшла: довершено труд многоденний!
Що ж то за сум, не збагну, потай тривожить мене?
Чи, докінчивши роботу, стою — непотрібний поденщик,—
Взявши заплату свою, іншим

Поете, не зважай на лестощі народу!
Хвалінь і захвату мине хвилинний шум,
Почуєш блазня суд і черні дикий глум,
Але байдуже стрінь той вихор і негоду.

Ти — цар. Шануй свою

Художник-варвар напівсонний
Картину генія чернить,
Щоб свій малюнок беззаконний
На ній безглуздо притулить.

Та згодом ветхою лускою
Ці чужді фарби опадуть:
І риси генія з

Прощай, кохання лист! Прощай: вона звеліла.
Як довго я вагавсь! Як довго не хотіла
Рука віддать вогню тривог і щастя вміст!..
Та досить, час настав. Гори, кохання лист.
Готовий я;

Сиджу у закові, в темниці сирій.
Змужнілий в неволі орел молодий,
Сумний мій товариш вдаряє крилом,
Кривавий наїдок клює під вікном.

Клює й заглядає до мене в вікно,
Неначе

Поволі рідшає хмарок легкий туман.
І осріблила ти і спорожнілий лан,
І води стишені, і півзаснулі гори,
Далекий друже мій, сумна вечірня зоре!
Люблю, як блимаєш в небесній

Замовкну скоро я!.. Якщо ж у день печалі
Мені акорди струн у відповідь звучали;
Якщо, вслухаючись у вірші, юнаки
До мук, що я звіряв, не ставились безпечно;
Якщо вже ти сама,

З Гомером довго ти пробув на самоті,
Чекали довгі ми години,
І, світлий, виніс ти скрижалі нам святі,
Зійшовши в діл із верховини.
І що ж? Знайшов ти нас в пустелі під

Засохлу квітку між листками
Забуту в книзі бачу я;
І ось вже мріями-думками
Душа сповняється моя:

Ти де цвіла? коли? весною?
І чи цвіла там довго ти?
Чиєю зірвана

Кавказ підо мною. Один в вишині
Стою над снігами край яру страшного;
Орел, зо шпиля підлетівши стрімкого,
Ширяє недвижно зо мною врівні.
Тут бачу, як струмні з-між гір

На глибині сибірських руд
Терпіть у гордому мовчанні:
Не пропаде ваш скорбний труд
I дум високих поривання.

Незрадна темних мук сестра,
До вас прилинувши, надія
Теплом і

Ти не питай, чому думки похмурі
Поміж забав беруть мене в полон?
Чому ходжу постійно у зажурі?
Чому набрид життя солодкий сон?

Ти не питай мене, чому так рано
Я розлюбив

Чи звір реве в лісу глухім,
Чи трубить ріг, чи грає грім,
Лунає спів в гаю нічнім —
На кожен звук
Ту ж мить у просторі пустім
Твій чути гук.

Ти чуєш туркоти громів,
І

Дар порожній, випадковий,
Нащо ти, життя, мені?
Нащо доля у закови
Узяла найкращі дні?

Хто з таємною злобою
З небуття мене позвав,
Душу виповнив жагою,
Розум сумнівом

Ні, ні, не можу я, не смію більш мерщій
Любовним почуттям безумно віддаватисьі
Тепер я бережу суворо спокій свій
І серцю не даю палать і забуватись;
Ні, годі вже кохать! Чому ж