Звичайні

Чом запал веселощів згас?
Лунайте, вакхічні співанки!
Хай славляться юні коханки
І ніжні дівчата, закохані в нас!
Бокали повніш наливайте!
Сміливо на дно
В шипляче

Чом голос веселощів згас?
Лунайте, вакхальні приспіви!
Хай квітнуть дівчата вродливі
І жони прекрасні, закохані в нас!
Ви склянку повніш наливайте!
І легко на дно
В прозоре

Сиджу у закові, в темниці сирій.
Змужнілий в неволі орел молодий,
Сумний мій товариш вдаряє крилом,
Кривавий наїдок клює під вікном.

Клює й заглядає до мене в вікно,
Неначе

Буря млою небо криє,
Біле крутячи гноття;
То, як звір, вона завиє,
То заплаче, як дитя.
То над дахом почорнілим
Куликами зашумить,
То мандрівником спізнілим
У віконця

Добра чужого не бажать
Мені наказуєш ти, боже;
Отож чиню я все, як гоже,
Та як жагою керувать?
Я друга скривдить не бажаю,
Не хочу я його села,
Не треба і його вола,
На

Надій, закоханості, слави
Недовго тішив нас обман.
Минули юності забави,
Як сон, як вранішній туман.
Та в нас живуть іще бажання.
Під гнітом влади віковим
Душею, всім

Художник-варвар напівсонний
Картину генія чернить,
Щоб свій малюнок беззаконний
На ній безглуздо притулить.

Та згодом ветхою лускою
Ці чужді фарби опадуть:
І риси генія з

Ні, не питай, чому тужлива дума
Серед забав оповива мене,
Чому мій зір блукає, повен суму
Чому життя не надить чарівне.

Та й не питай, чому навік душею
Я розлюбив веселість і

Люблю в жароту опівденну
Вологу черпать із струмка
Чи, в тінь сховавшися зелену,
Дивитись, як тече ріка.
Коли ж вино в краї поскаче
У пінній чаші круговій,
Признайтесь,

Любові, слави і надії
Недовго тішив нас обман,
Забави зникли молодії,
Як сон, як вранішній туман.

Та в нас киплять іще бажання,
Під тиском влади роковим
Душею, серцем

Мороз і сонце; день чудовий!
А ти ще бачиш сон ранковий –
Пора, красуне, пробудись:
Поглянь на мене без докори,
Взамін ранкової Аврори
Зорею півночі з’явись!

Ще вчора

Крізь посивілі тумани
Місяць, зблідлий на лиці,
На зажурені поляни
Кида журні промінці.

По дорозі в даль безкраю
Тройка в заметі летить,
Однозвукий дзвоник грає,
То

Проглядає крізь хмарини
Місяць, тьмяний і блідий.
На засніжені рівнини
Ронить зрідка промінь свій.

По дорозі, ледь помітній,
Трійка весело біжить.
Під дугою дзвоник

Дар порожній, випадковий,
Нащо ти, життя, мені?
Нащо доля у закови
Узяла найкращі дні?

Хто з таємною злобою
З небуття мене позвав,
Душу виповнив жагою,
Розум сумнівом

З Гомером довго ти пробув на самоті,
Чекали довгі ми години,
І, світлий, виніс ти скрижалі нам святі,
Зійшовши в діл із верховини.
І що ж? Знайшов ти нас в пустелі під

В степу життя, сумнім та безбережнім,
Три джерела пробились потайні:
Струм юності із розмахом бентежним
Кипить, біжить у шумі та вогні;
Кастальський струм, натхнення

Ворон ворону навстріч,
Ворон ворону навклич:
“Де б нам, ворон, погуляти?
Як би нам про те прознати?”

Ворон ворону в одвіт:
“Знаю, буде нам обід;
В чистім полі при

Здрастуй, Дон! Між піль просторих
Ллєш ти хвилі голубі.
Од синів твоїх суворих
Я привіз уклін тобі.

Як уславленого брата,
Ріки знають Дон старий;
Від Аракса та

Ехо, німфа безсонна, блукала по луках Пенея.
Феб, як побачив її, жаром до неї зайнявсь.
Німфа плід понесла від захвату бога-коханця:
Між гомінливих наяд в муках вона привела
Доню

Перестрілка між горбами;
Бачить табір їх і наш:
На горі над козаками
Клеїть дурня делібаш.

Стережись, зухвальче, лави!
Не з’їжджай по схилу вниз,
Бо тоді кінець