Звичайні

Шабля прадідів кривава
На стіні висить іржава…
Досить є на те причин:
Я — угорський дворянин!

Ким ти був, а нині хто ти?
Ні турботи, ні роботи.
Хай працює селянин,
Я

Його поклали на кобилу —
Негідник різок заробив.
Він грабував, і дідько знає,
Чого іще він не робив.

Та він, пручаючись, волає:
“Пустіть! Сховайте нагая!
На це не маєте

Хто Беатріче в колі пань спізнає —
Той знайде шлях до вищої мети;
Хто ж їй під ласку зможе підійти —
Хай в небо той подяку посилає.

Її красу чеснота захищає
Від заздрості і

В убранні вісниці, яка багата
На розум, поспішай, моя баладо,
До пані гарної — і як нерадо
Живу я, розкажи їй, о крилата.

Скажи: для мене радістю всією
Була її приява

Прийдіте клич моїх зітхань почути,
О милосердям сповнені серця!
У смерті я шукав би рішенця,
Якби мій клич мав марно проминути.

Втомились очі сльози лить од скрути,
По милій

Оце альтанка та і виноград той самий,
Відомий кожному, знайомому з байками.
Лисиця не змогла його покуштувати,
Та й геть собі пішла, — мовляв, зеленкуватий.
Ото створіння

Канцона четверта

Не раз — о леле! — тільки пригадаю,
Що відтепер навік
Своєї донни більше не побачу,
Одчаєм серце повниться до краю,
І з горя розум трачу,
І так

В своїх очах вона несе Кохання, –
На кого гляне, ощасливить вмить;
Як десь іде, за нею всяк спішить,
Тріпоче серце від її вітання.

Він блідне, никне, множачи зітхання,

Коли любов, схиливши зір, нетлінне
Збирає дихання в одно зітхання
I перетворює його в звучання
Ясне, благе, небесне, янголине,

Моє все серце так розкішно гине,
I так нуртують

А то й таке ще може бути:
Послухайте, якої скрути
Дізнала кома бідолаха,
Коли її школяр-недбаха,
Що, певно, інші мав турботи,
В кінці письмової роботи
Поставив, — ну, а

Люблю в жароту опівденну
Вологу черпать із струмка
Чи, в тінь сховавшися зелену,
Дивитись, як тече ріка.
Коли ж вино в краї поскаче
У пінній чаші круговій,
Признайтесь,

Художник-варвар напівсонний
Картину генія чернить,
Щоб свій малюнок беззаконний
На ній безглуздо притулить.

Та згодом ветхою лускою
Ці чужді фарби опадуть:
І риси генія з

Він поміж нами жив,
Між племені йому чужого; злості
В душі своїй до нас не мав, і ми
Його любили. Мирний і уважний.
Він навіщав розмови наші. З ним
Ділились ми надіями

Чом голос веселощів згас?
Лунайте, вакхальні приспіви!
Хай квітнуть дівчата вродливі
І жони прекрасні, закохані в нас!
Ви склянку повніш наливайте!
І легко на дно
В прозоре

Чом запал веселощів згас?
Лунайте, вакхічні співанки!
Хай славляться юні коханки
І ніжні дівчата, закохані в нас!
Бокали повніш наливайте!
Сміливо на дно
В шипляче

Верталась ти в отчизну дальню,
Краї лишала голубі,
В годину пам’ятну й печальну,
Я довго плакав при тобі.

Тебе мої холодні руки
Хотіли вдержать хоч на мить
І хвилю чорної

З Гомером довго ти пробув на самоті,
Чекали довгі ми години,
І, світлий, виніс ти скрижалі нам святі,
Зійшовши в діл із верховини.
І що ж? Знайшов ти нас в пустелі під

Ворон ворону навстріч,
Ворон ворону навклич:
“Де б нам, ворон, погуляти?
Як би нам про те прознати?”

Ворон ворону в одвіт:
“Знаю, буде нам обід;
В чистім полі при

В степу життя, сумнім та безбережнім,
Три джерела пробились потайні:
Струм юності із розмахом бентежним
Кипить, біжить у шумі та вогні;
Кастальський струм, натхнення

Сиджу у закові, в темниці сирій.
Змужнілий в неволі орел молодий,
Сумний мій товариш вдаряє крилом,
Кривавий наїдок клює під вікном.

Клює й заглядає до мене в вікно,
Неначе