Звичайні

Чи ти не той, хто говорив так гоже
Про нашу донну, нас тепер питав?
Хоч голос він такий, як в тебе, мав,
Але назовні ви цілком не схожі.

Чому це ти так гірко заридав,
Аж

Ну і дощище — плющить, аж пищить,
Хлюпа надворі, в вікно порощить.

Люди сидять по домівках,— нікому
Носа не хочеться виткнути з дому…

А я йду гуляти — не страшно

Я серцем і душею твій,
Мій рідний краю!
Лише тобі належу я,
Тебе кохаю!

Моя душа — величний храм.
Та коли треба,
Віддам і душу я свою
Заради тебе,

О тепла кров

Я міг би теж в добірні рими
Поодягать свої пісні,
Щоб зручно їм було з’являтись
В хороми й зали осяйні.

Але дарма — мої ідеї
Не легковажні юнаки, –
Їм, напахтившись, в

В убранні вісниці, яка багата
На розум, поспішай, моя баладо,
До пані гарної — і як нерадо
Живу я, розкажи їй, о крилата.

Скажи: для мене радістю всією
Була її приява

Прийдіте клич моїх зітхань почути,
О милосердям сповнені серця!
У смерті я шукав би рішенця,
Якби мій клич мав марно проминути.

Втомились очі сльози лить од скрути,
По милій

Цей вірш про негра-хлопчака,
Про хлопчака-кудрявчика;
Живе не в нас той хлопчик, ні, —
В заокеанській стороні.

У білих на ярмарку ігри веселі,
Люди катаються на

Хто Беатріче в колі пань спізнає —
Той знайде шлях до вищої мети;
Хто ж їй під ласку зможе підійти —
Хай в небо той подяку посилає.

Її красу чеснота захищає
Від заздрості і

Вчащають також і дорослі до школи,
У них і канікул немає ніколи.

В тій школі не знайдеш ні класу, ні парти,
А вчитись там — це тобі зовсім не жарти.

Там учні від досвітку аж

Осінні квіти ще цвітуть серед долин,
Ще ясен під вікном шумить зелений,
Та ген од снігових од білих верховин
Холодний світ зими пливе до мене.
Ще в моїм серці сяє день ясний,

Світло червоне —
Проїзд заборонено!

Кур’єрський поїзд стоїть, нервується:
«Мені потрібна зелена вулиця,

Щоб я, мов вітер, все гнав і гнав…
Ану, негайно змініть

Любов так довго володіла мною,
Скорявся їй я так багато літ,
Що, як колись її я зносив гніт,
Так само зараз нею серце гою.

Любов такою окупив ціною,
Що інших духів зник в

Я відставний солдат. У мене все забрали,
Був тільки рядовим — не вислуживсь в капрали,
Хоч молодість свою в солдатчину приніс,
А звідти взяв лише тягар старечих сліз.

Був щиро

У третьому класі — тверді лавки,
Там ідуть селяни й робітники!
Ось дві бабусі, у них сусідка —
Якась весела дебела тітка;
Вона без квитка перевозить у кошику
Півника-співника

— Скажи, пароплаве, дуже прошу,
Скільки ти можеш везти вантажу?

— Можу я з тисячу взять пасажирів,
Лантухів з вугіллям сотень чотири,
Катер, три шлюпки, троси та крани,
Ну,

Питальник
Був собі колись
До всього страх цікавий.
Мав той значок
Такий гачок,
І скрізь
Питання ставив.
А коли відповіді він
Втямки не міг узяти,
Своїм

Грає на площі оркестр духовий,
Музика ллється, наче прибій;
В тому оркестрі всі інструменти
Слухають палички, що в диригента.

Та ось одна дурна труба
Замість “бу-бу” взяла

А ось вам ізнов рядки невеселі
Про хлопця, що хворий лежить у постелі.

На тумбочці ліки — відвар, аспірин,
А поруч — цукерки й мандарин;
Від різних бід утішає цей плід —
Чи

Канцона четверта

Не раз — о леле! — тільки пригадаю,
Що відтепер навік
Своєї донни більше не побачу,
Одчаєм серце повниться до краю,
І з горя розум трачу,
І так

Є в нашому Неаполі
провулок Паллонетто,
Він досі не оспіваний
ще ні одним поетом.

У ньому темно й сумно,
у ньому брудно й тісно,
Будинки все похмурі,
а люди все