Звичайні

Як дешево хлопці за морем собі
Кров’ю добилися волі і права, —
Так ми не дамось ганьбі:
Воля чи смерть в боротьбі!
Геть королів! Тільки Луддові слава!

Коли натчемо полотна

Душа моя в пітьмі – Заграй!
Я арфу ще в спромозі чуть
І пальці ніжні сум нехай
Над вухом шелестом несуть.
Як є надія в серці цім,
Цей звук зчарує знов його,
Як лід в очах

Ти в міріядах можеш форм укритись —
Всенайлюбіша, впізнаю тебе;
Незримою ти можеш потаїтись —
I всеприявну вчую я тебе.

I в кипариса юнім, чистім рості,
Всекраснозросла,

Безправний, мов дитя, іще хлоп’я роками,
Розбещеності раб — душею і думками,
Уже відлучений од сорому й чеснот,
Удатний до спокус, у брехнях — сущий чорт,
Бувалий лицемір,

Ліворуч од струмка —
спів Купідона,
а права де рука —
суремні тони.
Заледве ніжний спів
став долинати,
Марс гучно засурмив —
перебивати.
На голосну дуду —
флейт

Якби на м’якій перині
Я міг забуття знайти.
“Засни, — чийсь шепіт долинув, —
Чого іще хочеш ти?”

То тихо шепочуть зорі
З небесної висоти:
“Засни, і забудеш горе —

Як незбагненне це для нас,
що вічна ткаля тче всякчас.
Там тисячі ниток, мов тінь,
спішать за човником рухливим,
сплітаючись якимось дивом —
у тисячі міцних сплетінь.
Не

Вітрила зірвано, ревіння, шум завії,
Тривожні голоси і помп зловісний рик,
Із рук матросових останок линви зник,
Згасає сонця диск — і гаснуть з ним надії.

В тріумфі бурянім,

Жіноцтво чарівне! Де вік той золотий,
Коли за платтячко гаптоване, за квіти
Юнак у дівчини міг серденько купити
I милій голубів прислати у свати?

У наш вік дешево цього не

Марно віршів ждете ви од мене, —
Я стомився, знеміг і замовк:
Адже серце — моя Гіпокрена,
Та жаги в ньому висох струмок.

Оспівав би я, будучи давнім,
Ту, чий образ нам

Саме сонечко сідало,
я від лісу брала вбік.
Раптом флейта заспівала
чую духом: лісовик!
О ля-ля!

Зразу знадив і приголубив,
цілував і милував.
Я просила: грай же,

У глупу ніч я спав. Лише не спало
любов’ю повне серце, мов за дня,
а день настав — мов ніч мене опала,
бо що мені тепер з його дання?

Вона невдячна — всі мої турботи
були про

Як прийде час на зов батьків мені
Селитися в чертоги неземні,
Здійматись вихром в обшири незнані,
Чи схилом гір спускатися в тумані, —
Різьблених урн хай не зустріне тінь —

Творчість — то забава днів.
Тільки не сваріть.
Майте спокій! Хай вам гнів
в серці не скипить.

Був би скромний я тоді
і не менш за вас,
не збавляв би у біді
свій

(По лаборському вираженію)

Што там кричит
А што гучит,
Який дідько наперат?
Чи то рано, чи то сночи,
Чи в полуднє, чи впівночи
Скарідно ся роздерат?
Чей

Літа мої молоденькі,
Щасливії літа,
Ви мні били так миленькі,
А не вжили світа.
Ви убігли без радості
Як раном буйні сни
Ізчезли без веселості
До вічної

Та й гарні ж імення в сузір’їв на небі, —
Чи то Андромеда, чи Ліра, чи Лебідь.

Зірок тих, мабуть, сто разів по сто тисяч,
Усіх не оглянеш, хоч тиждень крутися.

А далі заглибся

Ну і дощище — плющить, аж пищить,
Хлюпа надворі, в вікно порощить.

Люди сидять по домівках,— нікому
Носа не хочеться виткнути з дому…

А я йду гуляти — не страшно

Цей вірш про новорічне свято.
Надворі сніг біліє, як вата.
Надворі віє, надворі мете,
А дітям у хаті весна цвіте.

То не весна, то зелена ялинка,
Гарна — як писанка, як

Мають ремесла свої аромати:
Тістом в пекарні пахне, малята.
Мимо столярні пройдете зрана –
Гостро запахне стружка духмяна.
Лаком і фарбою пахне маляр,
Цеглою – муляр, замазкою