Звичайні

Як заквітнуть виногрона,
хміль по кадубах заграє,
як троянди всі в бутонах —
що зі мною — не збагну.

Очі в мене слізьми повні,
щось бо є, чогось немає,
а жаління

(Переклад Павла Тичини)

В одного селянина служачи,
Собака із Конем якось змагатись стали.
— Чи ба! Барбос говорить,— Пан який… мовчи!
Про мене, й зовсім з двору хай

Не ходити нам у парі
В опівнічний час,
Хоч і місяць діє чари,
Й серця жар не згас.

Старить шабля піхви нові,
Душа — груди. В певну мить
Настає пора й любові,
Й серцю

Творчість — то забава днів.
Тільки не сваріть.
Майте спокій! Хай вам гнів
в серці не скипить.

Був би скромний я тоді
і не менш за вас,
не збавляв би у біді
свій

Як прийде час на зов батьків мені
Селитися в чертоги неземні,
Здійматись вихром в обшири незнані,
Чи схилом гір спускатися в тумані, —
Різьблених урн хай не зустріне тінь —

Чи скапує мряка, чи сніг січе,
чи в нетрях у глупу ніч.
Я чую, голодні виють вовки
і плаче пугач нічний.
Угу-пугу-гу,
угу-пугу-гу,
ту-гу-го.

При плоті встрелив був

Моя самотня душа мовчки плаче,
крім випадків, коли моє серце
об’єднані з твоїми в небесному союзі
взаємного зітхання та взаємної любові.

Це полум’я моєї душі, як полярне

(Переклад Петра Сліпчука)

Про вовчу жадність всякий знає,
Бо Вовк під час їди
Кісток не залишає.
Та з них один зазнав біди:
Він кісткою чуть не вдавився.
Не

Нещасний, хто дарма взаємності благає,
Нещасний, хто любить спитується дарма,
Та нещаснішого серед людей нема,
Ніж той, хто раз любив —
і вічно пам’ятає.

Принадниць

(Переклад Дмитра Білоуса)

Кума Лисиця раз голодна влізла в сад;
Там винограду грона спіли.
І очі й зуби їй від того аж горіли,
Бо ж яхонтом палав добірний виноград.
Та от

Мій дух, як ніч. О, грай скоріш:
Я ще вчуваю арфи глас.
Нехай воркує жалібніш
І тішить слух в останій час.
Як ще надія в серці спить,
Її розбудить любий спів.
Як є сльоза

До жінки, що запитала, чому я весною покидаю Англію

Як грішник, вигнаний із раю,
Безсилий втрачене вернуть,
Дивився, сповнений одчаю,
На суджену тернисту путь;

А

Оте мале хлопча, було,
геть церкву оминає.
І як неділя — вже втекло
і степом десь гасає.

То мати й каже: Чуєш дзвін?
Тобі до служби треба.
Не підеш ти — то прийде він

Гори й доли на світанні
мерехтять, імлою криті,
і жаданого чекання
квітів келихи налиті.

Не вістуючи погоди,
піднебессям плинуть хмари,
вітер зірветься зі сходу,

Крадусь по дикій глушині,
ще й кріс наготував.
Солодкий образ твій мені
із темряви постав.

Ти йдеш по давній борозні,
де ми колись ішли.
О ніжна — згадуєш чи ні
про

Незгасний світоч вільного ума,
Свободо! Ясно ти в темниці сяєш,
Бо там у серці ти притулок маєш,
В якому владна тільки ти сама!

Коли синів твоїх німа тюрма
Поглине в морок

Всяк радо прагне загубитись,
щоб до безмежжя долучитись
без надміру — все піде в лад!
Бо ні бажання, ні воління,
ні обов’язків, ні служіння —
лиш насолода

Ти в міріядах можеш форм укритись —
Всенайлюбіша, впізнаю тебе;
Незримою ти можеш потаїтись —
I всеприявну вчую я тебе.

I в кипариса юнім, чистім рості,
Всекраснозросла,

Во ім’я того, хто себе створив,
хто творчий поклик знав спередвіків,
во ім’я того, хто припалим ниць
дав віру і любов, діяння й міць,
во ім’я того, званого ім’ям,
чиє буття

Скоро в море невідоме
Понесе мене фрегат,
Але спершу, милий Томе,
Я за тебе випить рад.

Друзям шлю привіт сьогодні,
Гордий посміх — ворогам.
У розбурханій безодні
Я