Звичайні

Пані, що це ти шепочеш,
ледь ворушачи устами,
ніжно й мило так вино
п’ють маленькими ковтками.
Чи уста свої ти хочеш
злити з іншими водно?

— Дуже хочу

Герцог Леопольд Брауншвайзький

Владар ріки старовічний, умкнувши тебе всепотужно,
Ділить з тобою тепер царство текуче своє.
Ти спочиваєш під стишені плескоти урни,

Серце, що тобі, кохане,
ти неначе у вогні.
Це життя, нове й незнане,
не збагнути вже мені.
Щезло все, що ти любило,
що тебе коли смутило —
порив твій і спокій твій.
Ти

Якщо Леандр і справді вплав
(Цей міф затямили дівчата)
Твій, Геллеспонте, вир долав,
Аби кохану зустрічати;

Якщо вночі зимою плив
Він морем до своєї Геро, —
Хай вал

Як кохана поглядає,
любий погляд стрівши твій!
І поетів спів лунає,
повен щастя і надій.
І тепер мовчань хвилина
щедро приязні додасть.
Тихо! Тихо! Помовчи-но!
Це —

Тож на чому нам залежить,
щоб здоров’я мати?
Кожен погук радо стежить,
щоб і згук піймати.

Геть з життєвої дороги,
марення тужливі.
Знай, поете, доки й змоги
співів

Захід ачи схід пізнай —
всюди там господній край.
Південь, північ — на долоні,
в мирі божому й ослоні.

________

Ставши людям при пораді,
судить кожного по правді.

(Переклад Миколи Шеремета)

— Як, любий Півнику, співаєш ти чарівно!
— Зозуленько, не згірше й ти, —
Виводиш плавно так та рівно:
Співачки кращої у лісі не знайти!
—

Сонет

Прийду й не встигну ще поговорити з вами —
Вже дзвонять, і слуга перебива на слові,
За цим іде візит, уклони і розмови;
Одвідувач пішов, а другий біля

Дайте — поплачу! Ніччю оточений
у безмежній пустелі.
Сплять верблюди, поснули підгінчі,
тільки старий вірменин нишком рахує скарби.
А я коло нього версти лічу, що лягли
між

Добривечір! Мені це слово наймиліше.
Ані тоді, як ніч між нами, мов стіна,
Ні в мить, як світлий день загляне до вікна,
Я не вітаюся ніжніше й запальніше.

В вечірній сутіні усе

Що сталося? Радіє все,
а ти в тяжкій журбі.
Пізнати можна по очах,
що плакав, далебі.

За чим самотній плакав я —
те лиш мені болить.
В солодких сходячи сльозах,
душа

У глупу ніч була мені немила,
дитині, стежка попри цвинтарі.
Я йшов до батька, пастора. Яріла
у щедрім небі зірка до зорі
у глупу ніч.

А вже пізніше, в далечі

Кущ троянди в лузі цвів,
шарлатові квіти,
і мов ранок паленів,
хлопчик враз його уздрів
і — до нього бігти.
О трояндо лугова,
шарлатовий цвіте!

Хлопчик: я тебе

Ах, сило творча, в глибині
Всевладно озовися,
Щоб барви свіжі та рясні
З-під пальців полилися!

Душа здригнулась лиш моя
І прагну все обняти.
Тебе, природо, знаю я,

Лишень одслоняться світи —
аж вільгістю війне.
Яка ж, природо, славна ти,
як вабиш ти мене!
Хлюпоче хвиля за веслом,
розгойдує човна,
і оступає нас кругом
гірська

Як белькотіння це жагуче
так дивно одмінив папір!
Тепер ходи із двору в двір
і листя підбирай осіннє.

Те все, що в обширі ховалось,
розгублене — то тут, то там,
в одну

Не мовчать поети. Всюди
їм кортить іти на люди
славу слухати свою.
До зізнань не вабить проза,
то й звіряємось sub rosa
музам в тихому гаю.

Помилки і пожадання,
всі

Де пристрасть, там і мука! Хто притишить
цей біль душі, що стільки загубила!
Де ви, часи, для серця наймиліші?
І найдорожче вже тобі немиле.
Гнітиться дух, утрачені бажання,

(Переклад Максима Рильського)

Де згоди доброї в товаришів нема,
До діла братись там дарма,
Бо вийде, далебі, не діло, тільки мука.
Раз якось Лебідь, Рак та Щука