Звичайні

Чого ти розплакалось, люлі, чого ти,
Чи їсти, чи пити, чи, може, з розлуки? –
І друг мій старий, їздовий із хозроти,
Бере дитинча на обвітрені руки.

Співа про дрімоту коло того

В теплім місяці у травні
Шепче явір думи давні,

В синім місяці у квітні
Думи явора столітні.

За водою за бистрою,
Над землею, як сестрою,

Дужа хвиля набігає,

Вихопивсь дощик поміж заграв:
чоботи сині, синя сорочка,
сині мелодії понапинав
з неба широкого аж до листочка,
синіми стрілами закресав,
сині листочки дрібно писав —
людям,

Важкі вітри не випили роси,
Черлені трави бродять буйним соком,
І вдалині під обрієм високим
Лугів осінніх теплі голоси.

А при багатті хлопці косарі
І комбайнери у спецівках

Гомін, гомін по діброві,
А над полем все заграви,
А над полем все заграви,
Пожовтіли буйні трави.

Станьмо, хлопці, при долині.
Станьмо, хлопці, таборами
За полями, за

Дівча стояло і співало,
Сріблясту ниточку вело
Про те, що радості замало
І зло людині — всюди зло;
Без батька й нені, в самотині,
Убогий вичахне обід,
Що тяжко жити

Іди тепер сама.

Хай сонце розбивається
об крик твоїх грудей,
що плачуть спомином,
хай вітер в'яне
на розп'ятих спідницях, —
о дівчино моїх шляхів,
іди.

Не

Живемо у далеких містах.

Вже поля западають
під пам’ять.

Мушу щодень творити тебе
з клаптиків згадок непевних.

Спорожніло кругом життя

бо ти

Р. Е.

Листопадні зорі
неприхильні
до любови.

Падаючи, відмежовують
себе від неба
і людей від себе.

Пробираючись крізь зорі,
затрачаю значення

І ми пішли по незагоїнах землі
вузькими вулицями до старого міста,
переступили браму, де святі
лежали на камінних плитах,
і їм стирали губкою дощі
імення й лиця.

А ти

Ти вийшла крізь світанок, що зринав
холодними, терпкими соками,
і до моєї пам’яті зайшла
м’якими кроками.

І ще одна мандрівка тіл у парку почалась,
де біля нас лежав Христос

Коли богам останню жертву принесли,
і білий вуж пішов людиною на море, —
тоді щоранку сонце виходило з-під гори,
тоді щовечора ховалося за гори.

І тонув глибоко вівтар

Час затримався тут в пів дороги,
задихнувся і впав на горі.
Переїздить з обличчям убогим
темношкірий Христос на ослі.

А понурі, глухі барабани
б’ють у глиняні мозки

Марті Грегем

Вони були одинокі в городі.
Внизу, назовні від зеленої межі,
де сколихнувся в темряві місяць,
розливши біле світло по землі:

здирали з себе тіні й

Місяць віддихає в річці,
Умивається прозорою водою.
А я лежу.
Небо нахиляється до мене,
відчуваю на собі його блакитне тіло.

Ой, прийди!
і вихили мені
свої

Вас кинули удвох під шар землі
вона тепер лежить на тобі
і усміхається без уст
розмокла глина затікає вам в зіниці
(а ви себе не знали на горі)
і тяжко бачити в могилах людські

З барабаном і жалем в очах
місить пальцями звуки гугняві,
на минулого білих полях
чорний спомин бубнявить.
З барабаном. До нього пропах
подих предків з могили,
їхні кості

Ю. Соловієві

Повільно пропихалися крізь ніч,
підносячи скелет над головами.
А темрява текла з очиць,
і терпли суголовні ями.

Вилазили по одному з землі,
з-під

Якщо питатимуть за мною,
то скажи: у нього була справа
в потойбіччі.
Сокан

Коли питатимуть за мною,
то скажіть,
що води обмивають камінь
і пливуть,
що

1
Я іду зустрітися,
та місто
затягнулось каменем,
не йде
мені напроти.

2

Я чекаю, поки
стопляться під місяцем
на Bleecker Street
і пам’ять набубнявіє