Звичайні

З тобою ніжно
ляже тиша ночі,
корінням в серце
заридають трави,
і каменем дозріє
чаша днів.

Тоді:
зірвеш листки
холодних слів
і зложиш
на німі

Вітри часу шумітимуть
твоїм волоссям, жінко,
мелодію зелених вечорів
і спілих літ.
Ти пристрасно тулитимеш до лона
спів сопілки,
одкривши тайну рук і ніг.

А я навік

Це не вірш і не опис, немов у Боплана, а просто
місто ґречності і сентиментів, в якому
хтось за курку останню собі «Кобзаря» купував
і де по музиканті бездомнім ліра тривожна зросте;

Нам суджено лиш дно у цьому океані
повітрянім, де й дужі вітряки
не розженуть все затхле і стояче:
нам — за поверхню ринути б, за грані,—
чому ж ланцами туги всі
думки

Я вигортаю попіл із каміна,
і ліс мені натрясся на коліна
(довкола осінь,
листопад,
імлисто,
а з попелу в відрі — не опадає листя).
Волів би я згребти в відро коня,

Давно залишив я удома
те дерево, з-за котрого мені
сходило сонце. Може, ти захочеш
поїхати туди. З кімнатки у вікні
його там добре видно. Може, схочеш
прийти до нього, як

Я загубив свій ключ: я голочку соснову
назвав своїм ключем — І загубив чомусь,
і чОмусь не знайду, й, відшукуючи, знову
знаходжу не його — і до дверей тулюсь.
Я всі ці довгі дні

Сиди, і думай, і печальсь, і все питай себе: чому
і ти катуєшся: «чому?» — а відповіді не даєш;
коли і хто це прищепив тобі слова, немов чуму,
і скільки б ти не вимовляв — не

При цих деревах, в цім ладу,
в поривах духу, руху впертих
десь притулитися в саду
і хоч би трішечки померти.

Бо вірші — що? — якби хотів
сказати ними стан цей чистий,
то

Я хочу задзвонити вам в серця,
я молодий!
А дівчина моя,
немов забризкана в очах
блакиттю
а я стара, стара,
виплесло мене з русла ріки,
безоднею запалися уста…
Я

Ігорю Шугану

віддай мені
в долоні теплоту
м’якого голосу,
і синій трепет крови,
і галузку тіла,
все віддай.

і ляж в ногах,
як промінь зламаний

Ми вже собі казали, Господи, усе —
в розмовах, що ростуть, мов вишні,
що вдихують корінням чорнозем
і ділять нас і ми непевні.

І ми собі казали, Господи, не раз,
що всі

Розгублений і зблідлий молочай,
зелені лики стебел — білі чари.
Ой заваріте, мамцю, мені чай
із корінців сухого молочаю.

Ох, сині жилки на моїх руках —
чого ж ви, мамцю, у

1
У чаші двох долонь
вливається прохолодь пальми.
Тіло п’є з гілок
зелений відпочинок.

Старий, що вірності доріг
віддав себе,
повільно переходить в

Моє обличчя
взяв
в м’які долоні вечір,
і біля рівних ніг розп’яття
я забув
порожню форму
власного буття.

Фонтан прозорих
андалюзьких співів
вмивав мої

Ґранітний стогін вітру,
зелений шум Адірандакс,
хлипання озер —
вриваються
розіпнутим вікном
і тонуть в білому житті
між білими ліжками,
де білі люди
носять тиху

Гори плечима загати,
щоб не зсувалися на неї по ночах,
аби опівночі циганка в кожне з вікон
беззубо не всміхалася до неї,
аби в теменнім лісі їй, самій,
не привиджалися

Отак прожив собі, дивись,
немов одне лиш тільки знав я:
о півдошостій народивсь —
о півдопершій поховають.

Звідкільсь прийшов, ішов кудись,
неначе й був — не був

…бо все мине, як сад, що на очах пошерх:
нам буде тільки ніч; ніч, як псалтир — постійна;
а те, що звали «сад» — лиш, як луна, по стінах
осяде сумно й не прошурхотить уже;
а те,

Ольвія дальня слів твоїх майже нечутна,
Кола твого наймення губи мої не розімкнуть,
Світло розтане, як сніг: темно буде і смутно,
Альт мовчазний вкриє пледом тебе, наче лікар.