Звичайні

Де вістря зір, як сріберні хвоїни,
застрягли гостро в чорному шатрі,
виходить в темінь жінка з України, —
бо щось її стривожує в зорі.
Як дзвін відра об цямрину криниці,
як

І жити зле. І кинути несила,
хоч співжиття — неправда й ворохня.
І не тому, що ти кохана й мила,
а через те, що й кинути — брехня.
І як би тупо з болю не вмирав ти
чи не

Крамола терпла і німіла.
Лади щезали з вереди.
Ти не мене не зрозуміла,
а волю дерева й води.
Нічної гілочки ясмину,
роси в бузковому ковші.
І загадкову

Очікування на твій голос —
така інтрига,
що втома від несполучень —
над сотні втом.
Як тільки ти заговориш —
скресає крига,
і крила вгорі,
і струси гірським

Не проминуло – обминуло,
не розлучило — не звело.
Де протинає світло чуло —
лиш те минає, що було.
Мене пройдешнє не стинало,
і не пекло, що Бог не дав.
І поки щастя

Перетнувши життя перебрідне,
куля виміри всі похитне.
Відмежує нерідне і рідне,
в отвір виверне світ і мене.
І неначе побачу з придолку
пірамідного грона бузку:
тінь

Печаль свої вівці в очах відпасе
і жаль віджене за обводи.
Коли доростеться — відчується все,
та вже занеможуться згоди.
Ми мали однаково очі сумні
і губи в теплі

Рука боліла, а сади цвіли,
і цвіт вишневий не соромивсь болю.
Кому відомо, дівчинко, коли
пароль бджоли
нас перетне з тобою?
Ще як найперший Божий заповіт
явив себе

Вістря смерек
затулило млистям.
Блимає сонце
крізь тло хромате.
Вчуся в пташок
розмовляти з листям,
вчуся в дерев
самоту тримати.
Ниття цитринове,
аж ятраве,

Світлані Чорноволенко
Казимирі Підгірній
Не пальцями пишеться — болем.
Все болем та болем.
Коли ж,
хай навіть скидаючись кволим,
ти, тіло моє, відболиш?
Ні ночі, ні

Гуцульська ніч і Криворівня,
вінок з дзвіночків на столі,
і вічновдова,
елегійна
серед вінка свіча стоїть.

Вона минає в нас на лицях
і в став стола все тоне десь,
і,

Мідь мускулів нап’ята
на косах і серпах.

Солоним потом
скроплена земля.

Жінки вмивають сонцем
рамена і груди,

співаючи пісні:
хто дітям
наших тіл
наллє

Там
де мені добре —
довкола гори —
невисокі переважно
і я дуже тяжко
прийшов до розуміння
що невисокі вони тому —
бо ж ростуть углиб
(коріння ясенів

На черешні, що зрубана
й спалена давно,
малий хлопчик до стовбура
прихилив чоло.
Якщо добре придивиться —
можете уздріть
на сорочці проти серця
черешеньки

Тоді
як у нашому листівнику
закінчувався лист
і в стайні рикала маржина
яка не звикла спати у бруді
ми вирушали в Дуби
за листом

По дорозі
тато мріяв уголос
як

I
Я бачу все:
час зморшками обличчя зриє,
а теплі коси
вкриє іней
незчисленних зим.

Я бачу…

Висохлі уста,
як листя, шелестітимуть
незрозуміло.
В очах —

Стоїть при дорозі
хлопчатко в сорочці рваній:
— Я — подорожник,
прикладайте мене до рани.

Ідуть подорожні —
ніхто з них, ніхто з них не стане.
— Я —

Ти гострим вітром
врізуєшся в груди,
ти білим болем
ниєш у легенях.

країно чорного життя,

дорога круто
кинулась в ногах
і відповзла.

і тільки небо

стиха
темінь
снує
усе глибшу і глибшу
докопує вечір криницю

ось і гуси
вертають
з левади:

їхня крізь вечір вервечка
мов білий
тунель

мовби

Кругом
порозкидані тіні,
проколюють тіло
дощі.

Іти б — та життя під ногами розмокло,
гукнути б — у горлі діра,
благати б — та руки зрослися з землею.

Тоді підійшла