Звичайні

На горі дівчата
– у вишиваних сорочках –
кривий танок ведуть,
весну веселу гукають,
звичайно:
ніде не збиваються,
нічого не пропускають:
«Благослови, мати,
весну

– Сніговик, сніговик,
Не ходи без черевик.
Снігом грає завірюха,
Одягни, бодай, кожуха.

Ба, на вулиці зима!
Рукавиці є? Нема!
Чи не холодно тобі
Із відром на

Лисичка вийшла із лісочка –
За сонцем скучила руда.
На вітах жодного листочка,
Весняна хлюпає вода…

Вже ранній пролісок привітно
Опале листя розтуля.
Голівку вистромив

Ти мусиш танцювати аркан.
Хоч раз.
Хоч раз ти повинен відчути,
як тяжко рветься на цій землі
древнє чоловіче коло,
як тяжко зчеплені чоловічі руки,
як тяжко почати і

Собака — бездомність.
А вовк — то хижак.
Людина — самотність.
Чи, може, не так?

Собака — людина,
А вовк — самота,
Людина ж — хижачка…
Чи, може, не так?

Собака —

На рушниках матусі — солов’ї,
Жар-птиці, дивоквіти й колоски,
Калини rрона і… літа її
Та батькові — два сизих голубки.

Радіє промінь. Барвиться земне.
І сонях погляд догори

Знов до тебе, село,
Із дороги далекої
Прилечу навесні
Білокрилим лелекою.
Ти розкажеш мені
Про кохання в гаю,
Про очей голубінь,
Про кохану мою.

Чарівне село

Валили хлів старий із братом,
А поруч — свідок боязкий:
Лебідка біла, рідна хата…
Який же вік її, який?

Чи довго вікнами світитись
На схід і південь? Вже вони
Не можуть

Є день Тетяни, день Миколи,
Є день святих Петра й Павла.
Є день значний у кожній долі,
Яка б та доля не була.

Коли, мов загнаного звіра,
Вам душу мука розпира,
До вас

Кожного вечора, кожної ночі
Стукіт у груди. Відкриєш — вокзал.
Кожного вечора, кожної ночі.

Стукіт у груди. Відкриєш — вокзал,
Потяги йдуть, новобранцями повні,
Сірі дівчата

Я уплетений весь до нитки
у зелене волосся дощу,
уплетена дорога, що веде до батьківської хати,
уплетена хата, що видніється на горі, як
зелений птах,
уплетене дерево, що

Русалочка плаче вночі під мостами Дніпра –
вже й літо минає.
Минула любов, сигарета в руці догора –
і не догорає.

Три літа, чотири – відкрию вікно на Дніпро,
опівночі

Співаймо пісні про кохання,
щоб не вмерло слово “Дунай”,

гуляймо весілля своїм дітям,
щоб не вмерло слово “коровай”,

розповідаймо казки своїм онукам,
щоб не вмерло слово

Ще вчора я нізащо б не погодився на твій від’їзд,
ти ж знаєш як боляче мені було б дивитися
на автобус, що від’їжджає,
автобус, засклений поглядом моїх очей.

Мала розрада

Прощаючись – можливо назавжди
напевно назавжди –
старі коханців чужому місті забрели сюди

два столики під липами стояли
вони собі сиділи і мовчали
і дівчина їм каву

За воротами світло зелене
в’ється, як виноградна лоза,
вийти — каже до мене —
І винести найзолотіші слова
для найтихішого гостя,
який у воротах став:
були його очі голі
І

Пішла молодиця на річку прати,
стала на білому камені,—
долі лежать сорочки,
у руці праник качечкою
сірою скаче.
А на воді цвіте квітка:
одна пелюстка — очі

Наша кожна закоханість кожна тісніша та ближча
смертоносною голкою вишито флер цей і дим
поверни місяць так щоб він падав на рідне обличчя
і тремти як художник і плач як убивця над

У квітні
білим небом вишневого молока
літають золоті птахи:
золоті птахи дахів.
Вони політають-політають
і, як голуби, знову сідають на хати.
Аж якось одна золота

Де мушля, ніби вухо, на піску
передчуває осені прихід,
в напівзруйнованім чагарнику
реліквій літніх догниває слід.

Між сигаретних пачок і шприців —
то зламане, то зігнуте