Звичайні

Це я — мандрівний кобзар —
іду битим шляхом
і помічаю при дорозі гніздо,
де повно пташиних яєчок.
Коли нахиляюся нижче, бачу:
гніздо викладене круглими камінцями.
“Дай мені

Є лагідна земля, де діви, мов кришталь,
а діти ніби сталь — незламні неодмінно;
де ангелів вино в холодній тиші заль
п’ють змієборці, ставши на коліно.

Є лагідна земля, конаюча

Тіло Толоці виліпили із глини,
яку накопали у давньому глинищі за селом,
а потім привезли вантажівкою
(ходок десять, мабуть, зробили).
Замісили глину
посеред вулиці,
щоб усі

Пам’яті Ернста Юнґера

Це хлопчики, що приручають змій.
Вони безстрашні, і вони співають.
Їх білі сорочки, неначе сніг
над свіжою могилою, літають.

Під чорним

Сизими хвилями жито
Розходиться з краю в край,
Сонцем липневим облите
Б’ється в зелений гай.

Медом і липою пахне
В стиглім колоссі зерно.
Скоро, вже скоро в

Коли на червонім екрані
на білих подушечках мертвих облич
лежать ієрогліфи брів і очей,
неначе метелики, вишиті шовком, —
тоді я пригадую вечір в селі
за містом; потоки

Дощ пройшов.
На телевежі
Сохнуть неба сині рядна.
В трави обпадають вишні,
Як червоні краплі граду.

По росі бредуть корови
Під зелено-синім гаєм.
Кінострічкою

Ходить листя по узліссю,
по стежині лісовій,
йде галявиною листя,
загляда в струмок ясний.

І струмок прадавню казку,
казку білу, наче день,
потихеньку-тихо

Брате мій, хліборобе чорнявий,
ти далеко-далеко від нив,
ми не заграємо комбайном червоним,
святкуючи Празник жнив.

Пам’ятаєш, як з тобою ми сіяли,
ніби грали на струнах

Ой брате ти мій, Андрію –
сопілка засмучених слів –
ми здійснимо нашу мрію
у шумі зеленім гаїв:

під вільхою, чи під вербою,
в краю, де родився і зріс,
ми викопаємо з

Гай, здається, пісні солов’їв
зеленавим вогнем підпалили.
Величезною щіткою терників
весна-дівка бугри побілила.

Мед тягучий озимини
в прямокутниках тихих поля.
Журавлині

Віднесли столи сусідкам,
випрали скатерті.
На твоїм обличчі сітка,
в непомітній сітці ти.

А твоє обличчя біле,
як тарілок білий ряд,
як тарілка, що розбилась,
випавши

Я ішов, куди очі дивились,
я ішов, куди ноги йшли.
Куди це очі мої задивились:
мов полотно рушникове ліс!

Я ішов у долонях з тобою,
ти була вся всуціль із очей.
В кожнім

Жінка з глечиком молока
зупинилася серед двору:
коси чорні і станом тонка,
у очах ніби синє море.

Стала й слухає, як воно
щось балакає в глечику глинянім,
і сп’янили

Тебе ранками відра будять,
що бряжчать біля колодязів.
Тебе ранками півень будить
на подвір’ї на одній нозі.

Тебе ранками будять гарби,
що риплять, немов журавлі.
Ти

Умочу пеннзля в квітучі вишні,
намалюю йому біле чоло,
а на чоло трактори вийдуть
і хрущі загудуть, як село.

А на чолі маятимуть крила –
зелені крила доріг навесні…
І

Руче, руче, утрачена руче,
що без тебе я мушу робити?
Не кидатися ж головою з кручі,
треба якось і далі жити…

Хато, бачиш – руки немає!
Не погладжу твоє волосся
й восени,

Щоб не крокувати — відтяв собі ногу
(перестав і ходити до друзів)

Щоб не вертіти непристойних фігур — відкусив пальці
(не вмів і зірвати яблуко)

Щоб не чути негарних слів —

Між гострими горами
Дивний сад.
На деревах гронами
Зорі висять.

У моєму кошику
Сотні сонць.
Беріть, беріть яблучка:
Ось, ось.

Бо зимами зміниться
Танець

Тужіть, засліплені поети,
Ридайте із дрібних страждань.
Пегаса п’яного до злету
Гнуздайте без ясних жадань:

Нехай ірже, квилить, мов птах,
Недогодований метою,
Вуздечку