Звичайні

Найтонша ватра не згаса
під небесами,
немов тримає небеса
у тьмі над нами

лише вона. Одним одна.
Тому й тримає.
І є печаль, і є вина,
й злоби немає.

Але нема і

Найлегше згадую жабу.
Точніше, її очі,
страшніші від очей змії.
Бо то очі жаби, яка в сутінках
прийшла назавше забрати молоко у нашої корови.
Її послала одна жінка.
Ту жінку

Не відав, ні, той вершник, хто і нащо
збивав його на землю, як в кіно.
Чекала ти його, дітородяща.
На пагорбах білила полотно.

Я знаю: ти заламувала руки.
Я знаю: ти ридала

Суниці на стеблах,
заховані в мох, –
намисто для тебе.
Намисто для двох,

бо губи спікає,
холодні, як лід.
Стебло протинає
дві жмені ягід.

А стебла зв’язати

Не зло і не зламане в хащі крило
хитнули у вірі,
а те, що піднесло, а потім пішло
морозом по шкірі.

Хай програно бій, наступив супостат
на груди ногою,
а пам’ять стоїть,

Не чую зойків і відлунь зловіщих
у лісі, що неначе пада ниць.
Немовби вже лежить. Немов небіжчик,
восковій. З верхів, як із полиць,

падуть крізь нього вогнища-ватрища

не ті що стріляли у спину
не ті що прийшли як святі
а потім свою Україну
від себе ховали

не ті

що знали як вої вмирали
а потім цвіли в забутті
на площі бо сурми

Невже празниковий розходиться люд?
Не свято, а битва.

Я можу молитись Тобі тільки тут,
хоч це — не молитва.

Не треба трембіт. Люд пішов, як під лід,
в слова, як в рекрути.

Неправда, що деспот засліпить поета,
й поета, який прикривав
криваву стіну, як барвиста верета,
бо в того поета у грудях трепета –
він душу чужу вколисав.

Невже не посмів ну

Немов прокинувся… І хоч
бо щось силкуюся згадати
зі сну.

Немов підходить мати.

А від отав надходить дощ.

“Я, мамо, ще не пригадав…” –
моїм він голосом

Ніч то вельможна, то тривожна,
то осоружна, то острожна,
то химородна, то хмільна.
Невже і ця тривога ложна?

Любить чи вижити не можна.
Нехай болить кровина кожна,
нехай

Ніби я пропав у цих полях…
Що, крім них, – вітри и небесні скали?
Хто у кому?

Де попропадали?

Більше – в глині? в вітрі? в небесах?

На лужках, купальських бережках,
а

Іду — немов траву чиюсь толочу —
Отак мені. Не погляд і не зойк
з гущавини. Та озирнутись хочу,
поглянути на слід бодай разок.

Не видно сліду. Не крадуться тіні.
Ніхто не

Перед тобою, над горою – ліс темний,
високими снігами спинений.
За тобою, під горою – село вечірнє,
першою колядою засвічене.
У твоїх бесагах – вечеря для Анни,
старої, живе за

Останніх років київське кіно
в малому залі дня зими пройшло.
Згадалось: від людини до предмета –
Про всіх, про все. Ти бачив: не дано
тобі (про це вже сказано було)
“життя

Переписую знову чомусь
куці ролі забутої драми,
і повірить, як завше, боюсь
в те, чого і не буде між нами,
в те, чого на землі не бува…

Та на землю до мене зійдеш ти,
щоб

першого зову вівчаря
і не тільки тому
що над ним сіяла зоря
двадцять століть тому

що був першим кому благу
ангел вість передав
а тому що ягня пастуху
Бог на руки

Їх запалюють аж тоді,
коли і найбільші верхи
від учора – під снігом.
Вони горять повільно,
високо здіймаючи свій дим,
бо пахне так,
ніби щойно обтесана деревина,
і в

1
Ти мені сказала, що три дні
тому між літаючого листу
бачила смереку на груні:
на боках — від моху — попелисту.

Ти мене покликала: ходім!
Бо її відбиток зяв в

Під дулами конвойних автоматів
жили, вмирали, навіть з домовин
вставали.

Як страждальців божий син
підніме?

Як судитиме розп’ятий
їх, що приймали суд, як глум,
бо в