Звичайні

– Хто, дідуню, в лісі стука? –
Поцікавилась онука.
– Дятел стукає – «тук-тук!» –
В лісі чути дивний гук.

Птаха дерево довбає,
Там поживу здобуває, –
Усміхнувся сивий дід.

Є стіни, стеля.
Вже заходь до хати.
Нема підлоги –
вигадать не зміг.
А на стіні
припала божа мати
до ніг месії.
До пробитих ніг.
Не на стіні,
а на землі, під

Дерево тремо об дерево,
доки не народиться вона.
Вона помирає тільки раз,
тому бережемо її.
Ми знову виведем наші отари на наші гори
і за древнім полонинським

Запитали кручені
Паничі:
«Де ти спало сонечко
Уночі?
На сухий ми вибралися
Комиш,
Тільки не побачили,
Де ти спиш.
Посміхнулось сонечко
Квіточкам:
«Я кажу

Бродиш, коли Грегіт замело, п’єш каву,
коли впали сніги на плечі й нові падуть.
Слова живого не випустиш,
гейби з хати під Греготом –
ховайся в собі – плаї замело – не виходь

Я знову не зберіг тебе, надіє.
Я знову перебив тобі крило.
Тепер за тебе стати не посміє
душі моєї чорне ремесло.

Так треба: загубити і забути.
Нехай це данина,
остання

Здалеку надходять.
Із душі
тихої –
ще жовта й старовинна…
Афин запах,
потім запах сіна.
Потім ночі, дні й роки – чужі.

Афин запах!
Стільки – не зібрать

Зимувала у стайні між овець білих,
серед білих і сивих.
І носила отаву і на хвою стелила,
над ягням голосила.

А сніжок задихався,
на грудях дихав,
вилітав із отави.
А

Злива була у Ворохті давнього дня.
Пізні дощі гори товкли і місили.
Сивий гуцул просив над трупом коня:
“Боже, дай мені сили”.

Ті, що і “Чічку”* читали, пиво пили.
Ті, що і

Зронила шиття
і навіть не глянула долі.
Про нитку найтоншу
не знає найтонше єство.
І чорна коса,
як ворон на Марсовім полі,
паде на шитво.
Чому у космацьких

Змалку вдихнув
те, що вдихнув,
решту – із книжки,
Пишуть, що ми –
люди із тьми,
браття-опришки.

Пишуть: не знав.
Пишуть: продав.
Пишуть:

Песик півнику жалівся,
як дитина голосив:
“З того дня як народився
ще нікого не вкусив.”

Поряд котик, ледь не плакав:
“За той час як я живу
ще нікого не подряпав
уві

…І заклинання мольфарів
промовив бахур.
І знову не почули слів,
хто ждав метафор.

Лиш забрязчала тьма оков,
і знову — галас,
щоб тільки з кров’ю лиш

Іде дорогою Барбос
Десь після вечері
І на спині, аж упрів,
Тягне вхідні двері.
— Гей, друзяко, схаменись! —
Кіт кричить з паркана. —
Таке робиться хіба
Зопалу чи

І кінь тебе поніс через потік.
Для тебе ліжник на коня накинув
панашко.

Він коня твого зарік
на воду й камінь, блискавки і глину.

І кінь пішов на воду,
і поніс
тебе

Ідуть прокажені. Леправі не можуть не йти.
Один — щонайменший — стезю твою переступає.
Його не запитуєш: хто ти, бо знаєш, хто тѝ.
Бо є в нього ангел — в такого, ти думав,

І не повернешся повік
з пустелі у гаї.
Цей рік, твій тридцять третій рік,
припав на рік змії.

Не сатана тебе терзав,
скоряв не Азазель.
Твій голод – жовтий дух отав

Як пахне явір восени!
Як пахне явір!
Ще й при потоці, наяву,
вві сні, в уяві…

Яка роса по кім біжить!
Холодна, сива…
Вона спадає на коня,
і пахне грива.

А буде

Сьогодні тобі в дорозі
зустрілася безіменна полонина,
стан в тумані:
вчуваються колокільця і пахне димом.

Ти на мить зупиняєшся,
заплющуєш очі, затуляєш вуха, не дихаєш

Йде сніг.

Я стою у траві,
яку покосить не зуміли.
І стебла кругом неживі,
пожовклі і гострі, як стріли.

Хто їх за коріння трима
в холодній землі,
на