Звичайні

Йде мати і дитя несе,
ховається в дорозі.
її під зорями спасе
короткий сон у стозі.

Якраз під зорями Різдва
я — стіг сухого сіна.
Овеча тепла голова,
повисмикавши

Коли пішли зі світу ґазди перші,
ти був поблизу — допоміг дійти.
А потім сів на їхній відумерші,
та їхні полонини і грунти
для тебе завеликі, а обійстя
замоцні.

Ти

Кому сьогодні не до первородства,
не де свідоцтва роду на землі?
Як не крути, збуваються пророцтва:
й погублені, й голублені, і злі.

Батожить час! Рубцями різко зорані
вже й

Борисові Бунчуку

Любив я дику грушу на Брусному,
одну й побиту, на верху самому.
Вона не заховалася від грому,
бо не могла сховатись. От і все.

Мене ховала від

Люблю мамин почерк. Слова її переловім.
Їх можна читати, шептати і не відпускати.
Не жить мені більше, у світі не жить молодім,
та нинішню радість не зможе ніхто

Мав би я чорне лице
до тебе іти.
Мав би я чорне лице
тебе обминати.
Мав би я чорні уста
сказати: прости.
Мав би я чорні слова
не зради, а страти.
Музика, що

Марю лиш вогневим блискавки списом,
в голову темну мою не вцілив грім.
Ти поруч поник — мукою впився.
Ти пригадай мене в царстві своїм.

Тільки тут і тепер — вперше над твердю

Ми на камінь поклали мечі
і в ріці наших коней купали,
а чужинці прийшли уночі
і на березі табором стали.

Ми ховались у хвилях сумних,
перша сотня голодного війська.
Ми

Василеві Корпанюку

Коли немолодий чоловік
повертається додому,
він іде зарінком, він іде лісом,
він іде над потоком, він обминає скалу.

Він у дорозі

Мов китиця плодів зелених на
гіллі, тремтіли ми на древі ночі.
Не джерело внизу, а вишина
з-між верхніх віт лякала наші очі.

Прийшов брунатний звір
і воду пив,
о стовбур

Мовчав, а прокидаєшся від крику,
бо сни досвітні – рани ножові.
На тілі – сироти старого віку.

Ми – сироти, і нам немає ліку.
Малі й великі, мертві і живі.

А ти, що не

Я від сьогодні служу водночас
чортові й богу.
Дайте дорогу, братчики, раз.
Дайте дорогу.

Я не боюсь ні погроз, ні образ.
Тільки – потроху.
Навіть від вас.
Але,

Блукав і світу білого не бачив,
на велелюдді, як у пущі, жив.
Але почув не шепіт – легіт наче:
“Згадай мотив”.

І ти згадав мотив.

Все, що невірні сльози

На березі Він вогонь розклав.
Петро в човні не знаходив місця
і кинувся в море, добрався вплав
апостол, що тричі Його зрікся.

На землю ступив, хитку від сльози.
Стрічає,

Мою смереку хто послав на муки?
Сніг на неї обтрусив – ховав свій слід.
І пада сніг з її колючих віт
на голову мою. В порожню сутінь
ховаю погляд… Хай порветься

Для якого вовка лютого,
для якого лиса хитрого,
для якого оленя печального,
для якого дика темного
залишено на дверях колиби напис:
“Просимо не розбивати”?

І кого має

Малий у вишитій сорочці,
він заглядав під всі столи.
Гонорний був, бо старші хлопці
уперше в хованки взяли.

Та надійшла найбільша радість:
настала і його пора,
бо випало

На сіні, що срібліє над кущами,
завмерли дві душі в легких тілах.
Я знаю,
хто прикидав їх пластами.

Нас кличуть, мила,
душі у сінах.

Живе, скажи, чи неживе

На зорях твоє ворожіння?
На зорях ворожу.
Різдвяна вела вівчарів.
Привела різьбярів.
Я знаю цю древню різьбу.
Так різьбити не можу.
Я більше но можу.
Я сам собі

Над нами інший лік епох,
душі і праху.
Ми світ поділимо на двох.
Безмежжя — птаху.

Мені — в узорах давніх меж —
поля-полотна.
В якому часі ти живеш,
душе