Звичайні

Важко прокинутись і піти
в ранок похмурий.
“Де мій коханий?” – питала ти
сторожа мурів.

Вічна сторожа, звісно, не спить.
Погляд відводить.
Мовчки відводить погляд

Лесик гілочку тримав –
Цуценя дресирував:
– Лапу дай! Кому сказав?!
Песик носа облизав.

Він ще слів не розумів.
Навіть гавкати не вмів.
Лесю лапки не давав,
Тільки

Верхи й ліси вже хтось нашепотів
своїми віршами…

Не шумом вічним
я сповнений, а спійманий на відчай
незнаним гулом і слідами слів.

Його не чую ще, але гілки
уже

Іванові Царинному

Видихну серед ночі
в мокрих дерев стіну:
лісе, бездомний отче,
маємо ніч одну.

Зникло і соло вовче
з мокрих твоїх сторіч.
Лісе,

Вирвалася з ночі коляда!
Вилетіла з лісу мовчазного!
Сніг летить, на голови сіда,
неузримі, бо ніде нікого.

Скрізь ніде нікого. Ліс і сніг.
Пахне хвоя. Пахне, доки

Мирославові Небелюкові

Він прибіжить.

Він буде коло хати
на чомусь грати, чимось цоркотати.
І ти всміхнешся, вискочиш надвір:

— Здоров, музико! Чий ти будеш,

Вона несе мені малиннику
і гасить ватри —
хто наврочив, мамо?

Лише її одну,
лише таку
я кличу обгорілими губами,
і руки простягаю на краю,
й шепочу: “Довга, мамо, ця

А Марічку габи взєли,
поглинула річка…

Вони ще діти в білих рантушках,
у плесі темнім, дебрі темній граються,
а вже габа з ягням у бурунах
за тою МарічкОю ходять

Все відбулося. Вже пора й додому.
Знов, правдолюбці, бачив, слухав вас.
Ви нагадали: “Бавитись не час.
Все по живому, хлопче, по живому”.

О, ви зуміли правду

Все ж озирнувся ліс —
я вже й не кличу —
спинився і стоїть.
І я заснув…

Немовби хтось
погладив
по обличчю —
отак я прокидатися забув.

І все ж дано.
І хай ця

Володимирові Вознюку

Дві афинки на сигліні… Однині
Вони вже є. Чорніють у росі
дві афинки на сигліні в долині:
в траві, в росі – з небес і голосів.

Гуде гора

На Україну
Випали сніги.
Моя земля
У білосніжній льолі.
На небі місяць,
Як козак на волі.
А снігу, снігу
Снігу… навкруги!
Вечірня зоре,
Ясно запалай!
І

Дванадцять сивих суддів сидять
у сутінках під стіною,
а я ховаю очі, як тать.
Що стало, старці, зі мною?

Чому ви тут? Ви ж приходите в час
найпершої тільки купелі,
і

Дев’ять днів, а потому сорок,
а на рік
з верхів як з небес
ізійшов божевільний отрок
і крисаню
поклав
на хрест.

І ніхто з нас її не скинув.
Щось гуло із

Де ті царі, що підуть з пастушками,
коли зоря засвітить ув очу?
Мовчать сніги над нами і під нами.
На стіл різдвяний ставимо свічу.

Нам вистачило страху правди й бомби.
Нам,

Коли в тобі зрубали
щось високе і горде,
і воно впало на душу, мов колода,
і не анабш, куди її подіти…
(Спалиш — сам згориш!)
Отак і носитимеш на серці,
доки поволеньки не

1
На лісу вечоровому тканні
стих силует обителі святої.
Безслідно зник,
однак узори хвої
схитнув аж у криничній глибині,
і холодом війнуло… І не тим,
що пробирає до

Дома прокинувся. Сніг.
Вівці озвалися сиві.
В сяйві стоїш, як у зливі.
Хто тобі допоміг?

Може, те джерельце на млаці,
що скочило із ночі у вічі:
“Де ти си

Дощ на світанку стих, але за мить
він перейшов у вариво огненне.
Сполохано ти горнешся до мене,
а я тебе не можу захистить…

Усе — як у пророцтві. Все. Однак
здалось мені, що

Він – паша і пастух. А ми – навкруг,
порядні, зняв, отож, реміння з шиї,
і ту крамолу, що спочатку – дух,
знов дарував.

І кожен розуміє.

Ми п’єм вино – то крівця не