Звичайні

Треба слову радощів додати,
щоб уміло душу звеселяти.
Треба слову мудрості додати,
щоб зуміло все життя згадати.
Треба слову ніжності додати,
щоб уміло друзів

Лист облітає.
Зупинюсь.
Послухаю.
І голос осені до серця долетить.
Вона вже над гаями,
вже над луками.
Чи зупиню я дивовижну мить?

Щоб нині заглянути у

Над синіми очима –
срібний дощ,
дивлюсь –
веселка грав у зіницях.
Напевне, в помислах
не з’явиться чогось,
зате води прибуде у криницях.
Над синіми очима –
срібна

Сивим-сино на полях –
це трава сиво-зелена.
Звечора, либонь, не ждалось,
а на ранок – паморозь.
Та не приморозь – мороз,
рівчаки за ніч зашерхли.
А в дворі вода у

На світанку, здається,
щось проснеться в мені,
щось торкнеться душі –
забринить і прилине.
Певне, в кожного з нас
є веселі й сумні
сподівання життя
чи наступної

Березню снилось:
він ще в березах,
ще під корою
соки дрімають.
Грім на порозі
гримнув луною.
Луснула брунька –
квітень розкрився.
Вітром палючим
сосна

А наше родове ім’я
це – трохи більше, ніж ти і я.
Це пам’ять про тих, кого вже нема,
це пісня, що нас на крила здійма.
Це поле і плуг, що стоїть в борозні
і не ржавіє з

За мрії – вертаються мрії в дарунок,
за пісню – душа моя чує відлунок,
за світло – зоря повертає проміння,
за долю – земля моє живить коріння.

Я вдячний тобі,
нерозгаданий

Майже люблю ці ночі. Не довші — більші.
Ця нагота зветься чомусь — листопад.
Діти моїх ровесників пишуть вірші,
випірнувши над нами і навіть над
музикою,
де їх розглядає в

Спинився. І мить, може мить постояв на межі.
Вони не здригнулись, коли зупинився, ні після.
Вони просто поруч ішли, галілейські мужі.
Вони просто близько стояли, коли він

Нині не так схне, як учора.
А сіна — з краю у край.
Сонця нема. Громадільниня хвора.
Анно!

Боже помагай!

Веріт, ліжників повна комора.
Більш очей не зривай.
Витряси

Багато небесної сходить краси
на кичери лисі,
на наші обійстя і наші ліси…
І тихо у лісі.

Один прилітав на вогненнім коні
до нашої ґражди:
– Виходьте! Вже можна. Ви ґазди

Василеві Портяку

Був такий день,
коли не можна нічого тягти з лісу,
бо прилізе гадина додому.
Були такі слова,
які вимовляти умів сліпий,
викликаючи гадину

Прокажені, брате. Колокільця
знов озвались…

Застеляй столи.

На тобі нема живого місця.
Застеляй столи — ми вже прийшли.

І тебе ніхто не буде чути,
і себе не

Білими волічками
ноги твої обів’ю,
чорними волічками
волосся твоє зав’ю,
червоними волічками
обів’ю твій стан,
а зелені покладу на брови,
а сині покладу на вії,
а

Битий небитого повезе.
Так і не навпаки!
Так, бо коли, як у казці все,
значить, ще є казки.

Доки ще ватерка палахтить
й люлькою дід пахтить,
доки мете хоч така

Боже мій, Боже, в чорну днину
крила вона схотіла мати,
щоб полетіти на Україну
свОго милОго шукати.

Як їй тоді засвітало, Боже?
Як вона тоді личко вмила?
Крильма двома

Білого гриба запах сниться — тулиш до листя
губи припухлі свої — націловані… Прокидайся!
Небо, всмоктане стромом взору, стискає птицю.
Не відпускає.

Запах один — білого гриба! —

В тонких і темних
молодості жбанах
ти переблиснеш,
іскрами креснеш!
Провітриш душі
стомлених і п’яних
і сорочки криваві
розірвеш.
Проходиш ти,
мов Золота

В горах є ще дві ґражди. Хлопці,
знімайте кіно.

Там, як треба, до шлюбу співають, як треба,
ховають
українських акторів, яким продають полотно.
А за рік, і за два, і за три