Звичайні

Івану Драчеві

Коні-гривані –
блискавки!
Коні булані –
лиск!
Коні –
у небі висянім,
Коні –
в Парижі й Ніжині
Котять втому коліс…
Коні –
баскі

Наган… око… наган…
– На! – громом орган.
Нагла гулява в яру, калган…
– А! – дурманами зрізала зір зима
нам руда.
Жада ж!
А ген сивен сон не висне? Га?
Наган? У дугу –

Якби ти тільки знав, що ти накоїв,
Ти, мною не цілований в уста!
Благословення Боже над тобою
На всі грядущі многії літа.

Як в закутках сімейного спокою
Моя побита ніжність

А небо підкорити не вдається:
воно сьогодні зорями сміється,
а завтра в хмарах плаче без упину,
у морі топлячи сльозу-краплину.

Я прагнув з літака його пізнати
чи зупинити у

Скільки над ним
та громів прогриміло,
перегоріло,
прогомоніло.
Тільки ж води
із того джерела
не вб’єш
і не вичерпаєш до дна.
Смерть упивалась,
скорбота

А сад заснув,
немов погруз у сніг,
під снігом тиша тишу вигріває.
Та не спинився вічний колобіг:
усе народжене – росте і визріває.

У кожного своя нора дозріть,
плоди

Так складалось у нас на роду:
жив я пристрастю,
болем,
любов’ю.
До людей, мов на сповідь, іду,
не лукавив я, доле, з тобою.

Нам судились дороги круті,
будем труднощі

Прислухаюсь,
як спить мій син,
щось до світу шепоче він,
прислухаюсь.
Чую сон і зітхання його,
а в дитячому серці вогонь…
Прислухаюсь,
мов до сонця, що в травах

Живи і смійся… І згадай мене
уже забутого, уже здалека,
коли з весни мені крилом війне
такий же, як і я, сумний лелека,

коли спориш на голубих стежках
розкине вранішні тужаві

Думав я ту весну
зупинить, зберегти,
у якій ще і нині
з’являєшся ти.
У якій неодцвітно
сяє личко твоє
і спокою мені,
наче хміль, не дає.
Там розкотистий

Дощ за вікном хлюпочеться,
наче невтішне дитя.
Жити простіше хочеться,
а в людства складне життя.

У людства – криваві грози,
у серці людському світ.
А я на життєвій

Так світло,
що себе ти бачиш на снігу.
І видно, як душа сумує чи смісться.
Пора настане –
і розтане сніг,
та поки він лежить.
Не піддається.

ж душа моя весною

Під снігом,
під зоряним снігом
спить коріння землі,
немов оборонці її.
Корінь до кореня,
мов солдати поснули,
зморені в битвах.
Та готові піднятись
на

За Нарочем,
у міднокорнх соснах,
я, друзями покликаний, стою.
І сам, здається, став на мить дорослим
у цьому партизанському краю.

Беру до серця молодечу звагу
тих воїнів,

А дощі молоді –
в молодому саду
між деревами срібно стоять.
Я, весною вчарований,
рідним краєм іду,
а довкола цвіте сіножать.

А довкола хлюпочуться
цвітом сади,
і

Я звідси вам – з Поліщини, пишу,
ж – вас, брати, слова летять гінцями.
Я спогади неквапно ворушу,
то з Гомельщини віють чебрецями.

Ввила барва нашої землі
яшмі щоднини

Від зорі до зорі –
у роботі,
у злетах,
у плаванні –
шлях озорюють нам прапори
переможні, навічно прославлені.

Від зорі до зорі –
вітром Жовтня і сонцем наповнені

Думаю про величність
поета, творця.
На вічність,
на вічність
працює талант до кінця.

Я чую кларнети –
і сонце видзвонює в мідь.
То словом поета
позначена вічність

Моє покликання – робота,
першооснова всіх основ.
Все прагне до живих обнов
і до щоденного польоту,
як птиці прагнуть до дібров.
І повторю я знов і знов:
це – наша праця і

Прийти у світ дітей.
Прислухатись до них, –
і відгукнуться їх серця диханням.
Мов жайворонки в травах польових,
озвуться до людей перед світанням.
Прийти в дитячий день.
І