Звичайні

З тобою ніч – магічна і п’янка,
Не поспішай, на мить спинися, ноче.
Любові ніжна й пристрасна рука
Виймає душу і воложить очі.

Ти вся, мов сон. Ласкава, мов дитя.
І раптом –

На білих снігах і на синіх снігах
Я буду лежать, мов підстрелений птах.

Що прагнув літати, бо крила ж були,
Та хижі злочинці літать не дали.

Забутий, мов зайвий, на рідній

Ми з правіку народжені бути,
І в собі відкривати світи.
Та примножувать серцем здобуте,
Та святині свої берегти.

Промовляти – одвічне жадання,
Наче бачити чисту

Далечінь відлунює громами,
Та веселка вже цвіте над нами.

Ген лелеки, мов забули втому,
Бавляться на лузі молодому.

Я і сам забув свої печалі,
Задуми наснажую

Темно-сиза ожина
Гляне гронами з гаю.
Тут моя Батьківщина,
Сонце отчого краю.

Ген привітна домівка,
Що мене колисала,
Та ромашка-журливка,
Що на луг

Клаптик землі коло хати,
І з чорнобривцями сад…
Каже засмучена мати:
Літ не вернути назад.

Осінь моя вже запізня,
Мерзну щораз і в теплі…
Може, залишиться пісня,
Наче

Не страшусь, не боюся життя,
Хоч уже обпекло зубожіння.
Я – надії і світла дитя,
І щодня набираюсь терпіння.

Вже пооране – в зморшках чоло, –
Та глибини життя не

Вже так судилось на віку,
Так, мабуть, зроду повелося:
Ми чашу випили гірку,
Не все омріяне збулося.

У злиднях, наче в реп’яхах,
Жили в надіях та в роботі.
Нам обіцяли

А. Самойленку

Не одцвітає сад,
і зеленіє рута.
Згадалася мені
мелодія забута.

Для зрілої душі
вмить принесла обнову.
Від матері я чув
її співучу

Як перший віддалений звук
В душі моїй щем розростеться.
Від ніжності люблячих рук
Мелодія в серці озветься,
Як перший народжений звук.

Отак би щомиті, щодня
рости,

Від життя до смерті – мить одна,
дивовижна, як душа людини,
як творіння гончаря із глини,
як джерельце, що не має дна.

А воно ж нуртує і клекоче,
світиться його піщане

Міста виростають із вічності,
з глибоких тисячоліть…
З небесної таємничості
над Києвом грім гримить.

Міста виростають з прийдешності,
з майбутніх сторіч і днів.
З твоєї,

Спить осіннє село поміж горами,
все село з хліборобами гордими.
Спить і снить запашними веснами
та м’якими розливами-плесами.

Розляглося село аж під хмарами,
тче свої

Буйне поле хлюпає колоссям,
незабаром жниво розпочнем.
Це було зі мною, –
не здалося,
що прожив я хліборобським днем.

Та не днем, не днями, а роками
я живу турботами

Ген понад гонами літ
пам’ять ще з юності спогади стеле.
Музика. Творення. Хліб.
Чую тебе, моя земле.

Прагне душа до обнов,
мов до засіву щорічного поле.
Пісня. Жадання.

Душа працює безнастанно,
життям напружено живе:
то зануртує океанно,
то в гавань тиху запливе.

Підніме райдужні вітрила,
щоденно прагнучи в зеніт.
Тож є в її глибинах

Дорога в стежку перейшла
І стала вже самим міжтрав’ям…
І степ – немов суцільний шлях,
Шумкий і зелен-кучерявий.

І трави неба дістають,
І припадають зорепилом…
Вже й світ

І рубачів січе меч, і свіча бурі –
Мечем, іменем і мечем.
… А дико по літі рубалися – сила
бурі тіло покида
Було. Голуб
Обминав овид, а задивованим бо –
На горіхи лихі

І наприкінці міцні кирпані
У вир – оп! – з пориву…
–Тни в гвинт,
Як я!
Бузувірів-звірів у зуб!..
Нуртина, Васко да Гама!..
Гадок савани, трун…
А тата –
ри – в

Козакую у казок…
Се — пес
Чи лева велич?
Велес об жах аж — бо се лев.
Лева ракуватою бідою одіб’ю, отаву каравел —
Мечем.
Ереб бокатого так оббере —
Що в холод