Звичайні

Я ухожу из возраста любви
М. Дудин

Це — не останній шал,
це — не останній шанс
врізатись в бурі шквал
зопалу, здуру.
Взяти на себе вал,
влитись у резонанс,

Цієї осені моїм натхненням станеш…

Закрили хмари неба висоту.
Обпалюють палаючі каштани
Швидкі пташині крила на льоту.
Через дощі пробився кущ шипшини,
Плоди криваві осінь

Через життя наосліп йшла,
Гріховне з праведним мішала,
і повсякденності зола
іскринку Божу пожирала.

Намарне гаяла літа
Серед людської злої пущі,
і поглинала

Черкнутися душею до душі —
І розлетітись на свої орбіти:
Окремі біди-радощі терпіти,
Окремі будувати міражі,
Окремо гріти зашпорів озноб,
Врізаючись в навколишню

Чуєш? Люблю тебе! Чуєш?!.
В листі заплутались зорі,
Місяць за нами крокує,
Заздрить і блідне: нас — двоє.

Квітами споєний вечір
Про божевілля шепоче.
Я обніму твої

Ще не ковтаю сліз журбу солону,
Стражданнями не сплачую ясу,—
Допоки неприступності корону
На гордій голові своїй несу.

Байдужий! Очерствілий! Ну поклич же
мене ледь чутно.

Що ж тепер робити, весно слабосила?
Нам зима замети снігу натрусила,
Он які замети, геть по самі вуха,
Як тут спромогтися ще й на силу духу?

В зиму п’ятий!!! місяць суне по

Я вам заздрю, граки.
Ви над містом літаєте сірим,
Навіть небо черкаєте
чорними хмарами крил.
Ми — безкрилі і злі.
Ми маленькою міркою мірим
і себе, і сусідів,
затоптаний

Я весні і цей рік не чужа.
Знову ця велика таємниця:
Не душа старіє, не душа,
І весна в очах моїх іскриться.

Незглибима досвіду іржа
Облітає тополиним пухом.
Не душа

Я втратила свідомість біля тебе.
Очима одурманив, осліпив!
Я знаю, що їм вірити не треба,
Та серце править вдячності молебень
За створене тобою диво з див.

Задзвонить

Я до тебе з зимової казки прийшла…
(Карі очі в замерзлих, засніжених віях).
Я в долонях гарячих троянду несла —
Й донесла: у морозах, у лютих завіях…

Ти зустрів, привітав, ти

Я не шукаю зустрічі з тобою,
Своєю згубою, облудою, бідою,
Я не шукаю зустрічі — о ні,
А ти щодня ввижаєшся мені.

В нудних трудах минають будні сірі,
Сама зроблюсь сіренька і

Я співатиму Пісню Пісень,
Бо сьогодні коханням хвора.
Коли спеку вгамує день,
Коли тіні впадуть за гори,
Я зустрінусь з моїм царем,
Довгожданий прийде до мене,
і кохання

Як моя сповна відсидить в тілі
Строк непосидючая душа,—
Вирветься на Шлях Молочнобілий,
Як на луг некошений лоша.

І спрожогу, як мала-малеча,
Гулі понадбавши і

Чорнобривців насіяла мати
У моїм світанковім краю.
Та й навчила веснянки співати
Про квітучу надію свою.

Приспів:
Як на ті чорнобривці погляну,
Бачу матір

Все минає – ночі і світанки,
Та життя не випити до дна.
Залишаються нащадкам знаки, –
Наче карби, наші письмена.

Лиш земля, немов легенда, вічна,
Одцвітають очі і

Здаля і зблизька дивляться сини
І пильно стежать все таки за нами.
Не все на віру в нас беруть вони,
Не завжди вдовольняються словами.

Красивих слів наслухались давно,
Що у

Пам’ятаю голод сорок шостого:
Жолудевий, кам’янистий хліб,
Немічного бачити – дорослого,
І дитинство зголоднілих літ.

Все злилось – у хлібне і насущне:
Цвіт кори, макуха,

Наче звістка від осені,
Впав листок на плече,
А река Геракліта все тече і тече.

Та не ступиш ти вдруге в ту осінь свою,
Вже чекатимеш іншу у ріднім краю.

І в чеканні до

(пісня-дума)

Дітей заждалась тиха мати,
На жаль, немає і листа…
– Нема часу, щоб написати, –
Шепочуть мамині вуста.

Не раз вона їх виглядала,
Дозріли вже не