Звичайні

Олесю Терентійовичу Гончареві

Гей, на синьому небі, на блакитному небі –
Вишиванкою
зоряний степ…
Повернуся назавжди –
не скоро,
не завтра,
А все ж

Перші весняні грози. Перші духмяні зливи
На тополині бруньки, на черешневий цвіт,
Місто взяли в облогу. Ввечері — відступили:
Ніч Великодня сходить в цей не найкращий світ.

В

Поблажлива усмішечка Цірцеї
Над рилами заплаканих свиней,
Над друзями мандрівця Одіссея,
Що позбулися вигляду людей.

Як торжествує німфа пишнокоса:
Герої непохитні,

Дай квітці відчути
своє цвітіння
І яблуку дай
зрозуміти достиглість
власну…
Гріховній планеті –
свою непорочність
зоряну…
Народжена в сорочині
туманів іще не

«На хліб я заробив;
Тепер — за вірші»
Хосе Марті

Подай, життя, життєво необхідне,—
Ні віллу, ні басейн, ані кольє,—
Подай, життя, життя не зовсім бідне,
Щоби

Приїжджай, коханий, приїжджай!
Видалась така сліпуча осінь!
Ти побачиш, як на мої коси
Сиплють клени золота врожай.

Приїжджай! Казкові килими
Шарудять причаєно і глухо.
Ти

Почуй, нарешті, як мені болить!

Болить наперекір благополуччю
і цим дощам, холодним і тягучим,
які могли б і пекло остудить.

Болить так, як поріз і так, як шрам.
Як

Прощай, пресвітла радосте моя.
Тих сліз, яких немає, не осушуй!
Нічних сузір’їв вічні письмена
проваляться в мою порожню душу.

Нічого, окрім пустки, в ній нема.
Зернини не

Світить місяць на верби плакучі,
Припадає роса до землі.
Ох, як терпко, як солодко мучать
Твої губи нестримні, палкі.

Все чорнішають, глибшають тіні,
Ніби привид туман

Серпантину спіралі круті
На бучних новорічних ялинах,
Як дороги в людському житті.
Посплітались навіки в обіймах

Вічний спокій — і вічний вогонь,
Страх свободи — і відчай

Скільки білих снігів над моєю пройде головою,
Скільки вогнищ згорить, до небес простилаючи дим —
До останнього подиху буду щаслива тобою,
Будеш щастям моїм, і життям, і коханням

Стою між двох заметів,
Зневажена зимою.
Ну, де ти, де ти, де ти?
Що трапилось з тобою?

Сніжини з ніг збивають,
Шмагають по обличчю.
Сама я вже не знаю,
Навіщо тут

Стоять кущі пошарпані шипшини,
Червоними плодами запеклись,—
Як літа дотліваючі жарини
В оточенні осінніх багряниць.

Розіпнуто на нитках павутини
Холодних крапель кришталевий

Так, відкладаючи щастя на потім,
Наймити вічні, грузнем в роботі,
В сьомому, в сімдесят сьомому поті,
Наймити вічні, здохнем в роботі.
Щастя — колись-там.
Щастя — на

Ти — моя світла надія
В сірих, помучених днях.
Ти — моя спека й завія,
Гріх і спокута в гріхах.

Ти — моє чисте кохання,
Тільки тобою жива,
Вічне солодке чекання
На

У когось від Різдва і до Різдва,
А в когось від розп’яття до розп’яття.
У інших вже зібралось на жнива,
А в нас — як не болото, то багаття.

Та все-таки, та все-таки —

Украду тебе з твоїх похмурих днів,
Запряжу у сани сім лихих вітрів,
Ти розпачливо на поміч клич-не-клич,
Повезу тебе в свою безумну ніч.

Ох, яка ж я нерозумна, далебі,
На

Усеньку зиму я перемовчала,
Заціпеніла в риштуванні справ,
Мої старі поламані причали
Байдужий вітер снігом замітав.

Здавалось — розівчилась говорити,
Німотствувала в затишку

Хай присниться мені сьогодні,
Ніби в очі твої дивлюсь,
Поринаю в твої безодні
і втопитися в них боюсь.

Хай присниться, що терпнуть губи,
Бо цілункам нема кінця,
Що ти

Хризантеми розхитує вітер,
Клапті снігу підсвічують мить,
І на них недоплаченим митом
Позолота остання летить,
Ніби застерігаючи сущих,
Що об старість спіткнуться не раз,
Бо