Звичайні

Зупинись, зупинись,
бо ще Осінь не вся відгоріла.
Зупинись, подивись,
як останні листки відлетять,
Зупинись, помолись:
то душа відлітає від тіла,
І свічками над

Іде лавиною,
гримить грозою,
горить загравою
над головою!
Куди подітися самій з собою?!
Стою калікою посеред бою,
усі мечі
хапаю голіруч
і задихаюся:
не муч

Лютий, лютий, все ти переплутав,
Заблукав у зиму — з теплотою,
Розгубив морози на розпутті,
Що з тобою, лютий, що з тобою?

Виллялося сонця так багато,
Що сніги

Літа літопис згорнеться в сувій,
Позатираються дати.
В сірому царстві осінніх стихій
Стану тебе забувати.

Серце порожнім лелечим гніздом
Вистигне на роздоріжжях.
Вистигне

Ми відвикли від зим суворих —
Парниковий ефект взнаки.
Ми, як саджанці помідорів,
Заповняєм життя грядки.

Такі немічні, безпорадні,
і тепличні, і парникові,
Уникаємо всіх

Місячна ніч! В заколисані трави
Падають стрімко розгублені зорі.
Я відведу твої руки ласкаві:
Щастя таке — більше схоже на горе.

Голову схилиш мені на коліна,
Стане так жаль

Разлуку, наверно, неплохо снесу,
Но встречу с тобою — едва ли
А. Ахматова

Мій несподіваний, мій випадковий,
Весно осіння, несміла.
Бачити хочу знову і знову,

На повільну загибель, на згубу
Я, безжурна, тобою тужу.
Поцілунком обвуглені губи
Неспроможні стають на олжу.

Півдороги мені до безодні,
До провалля обіймів твоїх.
і

На прощу до твоїх очей!

Нарешті вирвалась з сітей:

з ночей недоспаних,
із днів з їх поспіхом;
від побутових негараздів,
які були й пребудуть завжди;
від тих

Над втомленою щедрістю землею
Сповняється щорічний ритуал:
Знов Осінь, як біблійна Саломея
Розпочинає танець покривал.

Спадають ниць її розкішні шати,
Багряно-жовте царське

«Не пожадай!»

А я і не жадаю
ні рук твоїх, ні уст твоїх, ні снів,
бо слів чужих віршованих рядків
мені, повір, надміру вистачає.

І то неправда, що ходжу сумна.

«Не

Не спіть! Чувайте над душами!
Коли у листопад рушили,
Коли на щодень насущними
Стають не хліби — окрушини —
Не спіть! Чувайте над душами!

Не дайте онемощіти,
Хай інколи

Недобру зиму з оберемком бід
весняний вітер виштовхав у спину
та ще й узяв, жартуючи, закинув
суху гілляку на трамвайний дріт,
немовби вклав стрілу у тятиву,
смішну, безглузду,—

Ніжність до сторонньої людини
Виплекала в серці непомітно,
і ходила з усміхом дитини,
Тепле випромінюючи світло.

Ненаситна, заздрісна, причинна
Спокій мій дощенту

Ну от і немає ніякого «ми»,
Моя ти утіхо минула.
Зневірене зовсім уже до зими
Бабине літо звернуло.

Від того, що снилось колись наяву
Заледве оговтуюсь досі.
Ти — не

О Весно! Я вже вийшла з того віку!
Помилуй мою першу сивину!
Жага очей чужого чоловіка
Нехай мене не позбавляє сну.

Тремтіти над смішними міражами
Мені вже так давно не до

О жінко! жінко, жінко…
Спокусонько, спокусо!
Чи ж так тобі погано
велося у раю? —
Гуляй собі, блаженствуй
і зернятка полускуй,
І не підходь до древа
у третьому

Осипались останніми листками
Холодні листопадні вечори.
Над сірими, пустельними садами
Світає сум зимової пори.

Чому ж так швидко? Господи, як швидко —
Весну згуляла, літо

Осінь, осінь,
Ти — як сіль на рани,
Ти роз’ятрила, стривожила минуле,
А здавалось,— в пам’яті курганах
Вічним сном давним-давно воно заснуло.

Осінь, осінь…
Біль старий

Падають зорі з Нічного Ковша,
Серпень готує обжинки.
В мене сьогодні шалена душа
Дуже щасливої жінки.

Наперекір цим жорстоким рокам
Наші серця — уціліли.
Сяйвом наповнений