Звичайні

Жовтень жовті жолуді
На базар несе,
Пише осінь охрою
Золоте есе.

Листопадом, бабиним літом
Набиває вітер золотий кисет,
злотом люльку креше,
золоті пожежі попасом

“…Зайці котять передніми лапами
По городах капусту в поле”.
М.Вінграновський

А літо сліпо спішило в осінь,
Аж спотикаючись об соняшничиння…
І лапками сонячні

Бабиного літа насолода,
Осені останні теплі дні.
Лагідно приречена природа
Смуток осолоджує мені.

Нащо ж ти, утiшнице хороша,
Спокушаєш мій спокійний сон?
Тиждень, два… і

Буду на світанку прокидатись,
В першому несмілому промінні
На твоє обличчя милуватись,
Мій довгожаданий, мій єдиний…

Як опівдні сонце стане в хмарі,
Полишу роботу на

Було ще вчора — тихою водою.
Сьогодні, мов сказилось, греблі рве!
Руїну залишає за собою!
Ненависний! Я ж не люблю тебе!

За берегом обвалюється берег,
У чорториях множаться

А та – хихата,
А та – пипата,
А та – пупата…
І зараза на заразі.
Діваха лаха від
Умовин в Ероті (літо – ревнивому)
До од
Теодорів – ерами марев. Ірод? А,
Ерот!

В колисці рук твоїх гарячих
Я немовлям слабким лежу
і так невинно, так тремтяче
У тебе лагідність прошу.

Прошу, щоб очі були в очі,
Прошу про карий погляд твій.
Зігрій

Євгену Гуцалові

В зелених переспівах
зоряно-криляно-клично
Над вічним праполем і небом правічним
Душа засвітилася, повна довіри
До сизого птаха і сивого звіра,

В тебе не просто очі,
В тебе — моря зелені
З темною позолотою
По бильцях своїх берегів.
Нічого більше не хочу,
Тільки дивись на мене,
Хай очі світять турботою
З-під

В п’ятницю
Народився,
В п’ятницю…
Казали люди:
П’яницею буде.
Лякались мама:
Чи ж то насправді?
В п’ятницю
Народився,
В п’ятницю…
П’ять

Везувію, вулкане, примхо долі!
Доволі пломеніти навсібіч!
Вже кожен день мій вибухає болем,
Уламками розтрощуючи ніч!
Уже мої Помпея, Геркуланум
З усеньким їх добром горять!

Весна стоїть на роздоріжжі.
Морозом знову узялася,
а не теплом. Не з теплотою
слабенький березень згаса;

Якби ти був до мене ніжним,
Якби ти щедрим був на щастя —
То наді

Вже тепло. Вже голуби п’ють
воду з калюж відталих.
Ось-ось з-під облізлих снігів
просочиться перша трава.
Вгамуються рани нові,
старі зарубцюються рани —
І обертом знову

Відпускаю тебе на зимові вітри,
На цю довгу зиму нестерпну.
Йди, нарешті. І тінь, не забудь, забери
Над моїм життям розпростерту.

Самовпевнений, впертий, жорстокий,

Відреклись і втретє, і вдесяте,
Зрадили найближчих і себе,
Пестували тіло вайлувате,
Черевоугодництвом слабе,
Що-не-день содіяним грішили,
Чашу доливаючи гріхів,
А сьогодні,

Немає сили довше буть святою.
Я в грішниці іду. Підпалюю мости.
Буду спокутувать за всі роки спокою,
За всі віки своєї мерзлоти.

Твої обійми вже давно чекають.
Моя сутано

Заіржавілий засув здвигаю,—
Вже стоїть при моєму порозі
Ця «весна без кінця і без краю»,
В передщасті,
В передгроззі.

Проросла, спромоглася, зуміла
Обтрусити зимове

Закоханість — щастя і подив,
І погляд в зірки, горілиць.
Закоханість — Острів Свободи
У Морі Житейських Дрібниць.

Осліпніть, зломислячі очі,
Знімійте, зломовні уста,
Не

Здрастуй, наша зрілосте! Здрастуй, осене!
От і ми з тобою вже на «ти»,
От і ми гірку премудрість досвіду
Щиро намагаємось осягти.
Потьмяніли юності брязкальця,
Від зерна

Злорікий крик граків свій припиняє глум.
Кінчається зима — найважча серед зим.
Ти був мені усім, насущним хлібом був,
Але яким гірким, мізерним і черствим.

Дівчиськом запальним