Звичайні

Ти в руки не береш
сокиру або кріс,
але й тобі кортить
у зрубі весняному,
як предку,
що рубав по всій Європі ліс,
на великодній час
вернутися додому.
Покличе ця

Ти нарешті збагнув:
ти — один.

І природу прийняв як провину.
Ніби жінки нома, чий ти син?
І вона вже не видихне: сину.
Не тебе сповивала вона,
не тебе колисала,

Ти співвітчизника скручуєш в ріг,
немов так навчили батьки.
Твій тато маржину любив та беріг,
не йшов по траві навпрошки.

Ти співвітчизника не врятував
в біді. Не врятуєш в

Тиша на острові нашому.
Хоч і не затишно нам,
правду свою не розкажемо
навіть весняним вітрам.

Острове,
острове,
острове…

Латка в огромі стихій –
прочерк у

Тоді ми зникли в лісі… Кроків шість –
і там твій сміх і крок!
Слабого світла
пучок з-між віт – ти зблідла.
З того літа
він там живе між афин і дощів,
твій сміх.
Туди –

Тремтіли коні на стерні,
в тумані сивім.
У старовинному вбранні
ти йшла на сиглін.
У плесі, ніби у душі,
ховала небо.
Із двох ущелин два вужі
повзли до тебе.
Ти

У захристії трійця стоїть.
Біля неї стану,
доки ти принесеш три свічі,
три свічі для Йордану.

Запалю три свічі на Йордан,
ти обів’єш зіллям,
і запахнуть черленим

Удосвіта – вірші. Слова молоді,
хоча й непривітні.
І ти прошепочеш отак, як тоді:
в сімнадцять, у квітні.

І знову запахнуть, і знов зазвучать
твої розповиті.
Кому ще

Іванові Остафійчуку

Хтось грає за лісом на скрипці. Спасіте його.
Чи скрипку з-за шраліса чути?
Та швидше з могили.
То вічний був ліс.
В тому лісі потоки

Чому не намалюєш
дарабу останню? –
прошуміла під хатою
Черемошем вісімдесятого.
Чому не намалюєш
останні праліси? –
ти знав їх.
Ти знаєш:

ніколи полотно не

Це фото * він вибрав за день чи за два до…
І потім –
у траурній рамці, під склом, під серпневим дощем…
Котрого Івана покличуть на проби? А пробам
судилося нині і прісно: вогнем і

Щоразу ловили її,
чотирнадцятилітню, під лісом –
хай не тікає на село до мами
мужня жона!

Може б, не спіймали,
якби тікала не тією дорогою,
на якій кожне яблучко,

Що тебе пригинає
до сирої землі?
Це твоя тайна таїн
дотліває; в золі.

Ця зола це вчорашня,
це не дим – це туман.
Ця земля вже не наша.
Це спасенний обман.

Ніби

Щороку
сивими осінніми досвітками
ми із’їжджалися у Косів
на торги.

На другу богородицю
ми сходили з полонин,
а в неділю сідлали коней
і сивим осіннім

Я в тебе запитав
дорогу до зірок.
Я не картав себе
за цей небесний порух.
Бо скоро буде мла,
бо скоро буде змрок.
А потім буде ніч,
а потім буде морок.
Ти надійшла

Я вижив тут, і я тобі віддам
ці гори, ці черешні між лісами.
Вони тремтять, вони цвітуть над нами,
й це може називатися життям

у царстві Божім. Хай — єдина мить.
Один лиш

Я вірші пишу
вночі в Прокураві,
я вірші пишу
в татовій хаті,
доки сидять
під стіною на лаві
мої предки
вбиті й потяті.

Доки сидять,
не зронивши ні

Я жив у пні обпаленім,
як вуж.

В отарі крадьки вим’я ссав овече.
Вмирав вояк безвусий, безоруж.
Вповзав мій жаль в пробиті груди, в плечі.

І я закільцювався і поник.
В

Я промчався тунелем тих літ,
де лиш протяг і втома,
і малим повернувся на світ,
та змаліли і вдома

ті великі боги і дідьки,
що в дитинстві лякали.
Я сказав про підземні

Якщо колгосп імені Лесі Українки
платив твоїй матері
півтора карбованця на місяць,
якщо із твоєї дідівщини
брали щороку
найбільшу копицю сіна,
якщо ти, початкуючий поет,