Звичайні

Наталочка-школярочка
Вже ростом немала.
Вона цієї осені
У перший клас пішла.
В дарунок першокласниці
Щасливий день приніс
І яблука-антонівки,
І мідний цвіт

Ми своїми вправними руками
Вишивали рушничок для мами,
Щоб на свято маму привітати,
Нашу радість їй подарувати.

Є на ньому півники святкові,
Є на ньому квіти малинові,
Щоб

Дзвенить на вулицях сріблінь,
Неначе дзвоники: тінь-тінь.
Спинись, прислухайся на мить,—
На річці крига аж дзвенить.
Бурульки краплями дзвенять
І мов проміння, мерехтять.
І

В цім саду я останнє побачення
Із собою призначив собі…
В цім саду мов слова необачні я
Розгубив між тополь голубих.

В цім саду, де пташині помешкання
Завжди милі мені в

Тичини томик і дівчина…
Немов нектар спива з рядків…
То ордами — вітри прудкі,
То пропливе хмарина чинно,
То лісові дзвіночки зчинять
В душі столуни гомінкі…
Тичини томик і

Соната весни, і зорі соната,
І моря соната… Алегро… Фінале.
Не тане лиш сонце червоне
у шквалі навальнім –
Під нами,
над нами,
навколо –
соната п’ята.
Дзвенять

Ти покуту куту копит,
У тяму хирих ум’яту, —
Вічем мечів,
Вічем зим… А форт Січі — строфами з мечів.
Ти поки сип оті літописи копит,
Видихи див,
А ми — зимами, зимами,

Щоденно сум’яттям у сон не дощ,
А та габа багата…
І
Ви… Де жереб береже Див.
О
Вічна рамо помаранчів,
Ми зазеленили не леза зим
(Он габа зими — дими за багно),
Ми

Посипав з хвої світлий пил.
А зір — замало.
І ріща із останніх сил
мені палало.

Я миттю переплив ріку
і пісню млосну.
А ти сто літ, як в сардаку
пішла на

Той, хто крадьки зазирає у вікно,
хто високий і сивоокий двадцятої осені
двадцятого віку,
той уздрить, яка дівка чемна до роботи, а яка ні.
А ти ховаєшся, бо засинаєш біля

Юрієві Приходьку

— Що таке рай?

— Рай — це гарний сад.
(Із підручника
для недільних шкіл)

Сьогодні — намов у саду.
На голих осінніх деревах
вовтузяться,

Сивнющу гілку яблукату
ти ненароком відчахнув —
до себе притягав — почув
слабенький тріск, немов крізь вату.

Немов шепнула: “Відійди.
Упасти дай на землю в туску”.
Ти

Село Красноїлів –
Дідушкова Річка.
А назва ця дуже стара.
Який там Іванко?
Яка там Марічка?
І хто там за кого вмира?

Вбив Довбуш Дідушка
й за душу Дідушка
служби у

Спасителем чи сином необнятим
у Чорнім лісі приспані вітри?
Я знаю, моя мила, ти була там.
Це ти тоді промовила: умри.

Вже вкотре ліс багряну вберю скине!
Хтось уві сні

Хіба не вигідно
дві давні гуцульські родини
(трохи в неповному складі)
поселити
на одних двоповерхових нарах
у бараці в Караганді? –
холодна зима сорок сьомого
буде для

Стараєшся для них. Тож не спіткнись на римі.
Вони простять усе, а спотикнешся – ні.
Вони такі свої. Вони такі ранимі.
І найрідніші в рідній стороні.

Ти знаєш їх порив, гірку

Покійник лежить у хаті,
а в темних сінях
я повис на гаку
і кричу: “Я вишу!”

І крізь регіт і вівкання
мене запитують:
“На кому висиш?”

Назвати мушу дівоче

Спинився. Внизу ще шуміли роки навіжені…
Немов у забуте століття зайшов
і стоїш.

Поблизу в тумані повільно бредуть прокажені.
Дзвіночки про них сповіщають,
сповільнюють

Сьогодні із трьох спроб
два рази назву Василя Стефаника.

Мені здається, що подібне щось
відбувалося і з тобою,
бо то не куля тебе вбила,
то хліб замочився в крові, в маминій

Те найменше звіря,
що в смереках проскаче,
та найменша зоря,
що на сіні заплаче,

те найменше маля,
що хлюпоче в потоці,
та найменша земля
з порошинкою в