Звичайні

Климентію Домінчену

Криниця без джерел — ще не криниця,
І колос — ще не колос без зерна…
Душа без пісні — що безкрила птиця,
Не заспіває жайвором вона.
Є в нас

Вічний вогонь

Я знов стою у древньому Козельці,
Собор замислився над синіми долинами.
Якась блаженна мить у стомленому серці
І хочеться заплакати чи стати на коліна.
Довкола

Показала синиця
багатство своє,
поманившії у стишений гай.
І з гущавини голос мені подає:
– Відгадай… Відгадай… Відгадай.

Я твій голос почув,
мов синицю в гаях,
де,

Михайлові Баландюку

Засніжені вікна цілують синиці,
і дихає інеєм срібне гілля.
І чути, як легко зітхають криниці,
як сил набирається отча земля.

І я тут

Від сяючих яблук
так лунко у світі,
стоїть моя пісня
в катрановім літі.
Стоїть, мов дівчатко,
мов ягода з поля.
Подумалось нині:
така ж моя доля.
Від яблунь і

Натомились, мамо,
натомились, мамо,
аж голову клонить
сонях у серпні…

Натомились, мамо,
натомились, мамо,
аж руки-віти
у тополі терпнуть…

Натомились,

Над моєю долею
Громи погейкують…
Снять чиїмись думами
Голови цегейкові.

А мені б неспокою
Та пряного вітру.
Цілувать сопілку,
Обіймати цитру…

А мені б ще

Неждано так ця хмара присиніла
З-над Сожу, а чи, може, з-над Березина…
Трьома вітрами хмара підперезана,
Неждано так здалеку присиніла.

…Вже й крилонька стомила аж до

О. П. Довженку

О, так осонно соняхи цвітуть
І достигають золотаво груші…
В цвітінні Ваша обірвалась путь,
А Ви були до всього не байдужі.

І день ввібрав цей Вашу

На лютім сонці закипали сосни
І в ніч стікали терпкістю смоли.
Ми в літо йшли, і звідти – в ранню осінь,
Й сонети пізні… За бучні столи

Нас садовили, нам вітальні

З вікна моєї хати на Поліссі
дивився я у світ з дитячих літ.
До матері, до хати і до пісні
ішов я через весь великий світ.

Де б не бував я, – бачу свій поріг,
що б не втрачав

Я надумав малювати ліс,
що з дитинства марився мені,
Трави і дерева переніс –
хай собі цвітуть на полотні.

Вистачало віття і землі,
сонце через просіку ішло, –
і цвіло на

Роса на твоїх зіницях,
роса на гарячих вустах.
А небо – в зоряних птицях,
а тополі – в зелених вітрах.

Поворухнутись не можна, –
тиша розкраплиться вмить
і, наче сльоза

Священного братерства хліб
несу, немов ужинок з поля.
Не одцвітае серця цвіт,
не заростає братства слід,
що нам дарує щедра доля.
Одвічного братерства хліб
нестиму в зоряне

Просинаються Татри,
як зелені ведмедиці.
Струшують сині тумани
і поволі ідуть умиватись.
А потім довго вдивляються
в сині озера,
в ріки-бистрини.

Просинаються Татри

Я не вмію прощатись,
мені важко прощатись з тобою, Праго,
як закоханому з любов’ю.
В надвечір’ї твоєму,
у бузковому присмерку
я дивитимусь на Градчани,
як хлопчисько

Як чистий сум,
як срібний сміх,
у Празі слухав я зозулю
і сам не вірив, що в містах
живуть провісниці-зозулі.

А птиця так мені кувала,
а птиця так пророкувала,
що я в

Мій крок – із атомної ночі,
І віра ще в душу нуртує:
Світильник розуму і серця –
До сонця виведе з пітьми.

Я чую земле – не безодню,
А теплу споришеву стежку,
Вона біжить

Знову чисте сонце
Наді мною.
Віє синій березень
Весною.
Знов зі святом неньку
Я вітаю,
Щастя їй і радості
Бажаю.
Мамо люба, мамо
Наша рідна.
Вже до нас

Перше наше слово з нами повсякчас,
Мати-Україно, ти одна у нас!
Ниви і діброви, і садів окрас —
Рідна мати Батьківщино,
Ти ж одна у нас!
Хай же мир і дружба поєднають