Звичайні

Крутий узвіз Циганського* провулка
Й обабіч на горі риштовання ажур.
Там в суглинок вганяють палі гулко
Й поволі зводиться, росте червоний мур.

Ритмічний рух твердих мулярських

Казала мати колись-то:
“Як на світ привела тебе, сину,
гляділа в твою колиску
ніч передрозяно-синя.
І у вікна — навстіж — вітер пахтів
полином, деревієм і чебрецем,
а

Розпечене повітря Даунтауну**
брижиться над Лоґана майданом,
а він собі прохолоду уявну
під охлялим шукає каштаном.

Вона опахалом листя принадна,
чи не тому, що на нього

Терпкий, неначе тютюновий,
На пальцях запах хризантем…
Пора осінньої обнови —
Вже час нових шукати тем.

І ти від свіжих слів пахучих
Немов би раптом захмелів —
Вони

Осіння синь в свічадах вікон
і перша паморозь хмарин…
Весняну блаж із серця викинь
Про сонцепад і сельний крин,
Про те, що сяло й зеленіло,
Вбиралося у буйний цвіт,
Що

Таким весняним все було колись
і ми такі обоє молодії!
Та наші весни в вирій подались –
Всевладна осінь нами володіє.
Нема – ще буде! Є — вже відбулось…
Та диво! Душу зовсім не

Посідали на карниз
І ростуть ізверху вниз.
(Бурульки)

***

Біле-біле покривало
Із небес на землю впало.
(Сніг)

***

Дерев’яна

Наш капітан
Капітон Капітонович
Веде корабель
Величезний — стотонович.

Стоїть на містку,
За штурвалом кермує,
І люлька його
Козарлюцька димує.

Шумує,

Авто-авто-автобус,
За шофера чорногуз.
Раз, два, три, чотири,
Входять звірі-пасажири.

Дві жирафи вносять арфу,
Дві лисиці — цимбалиці.
Два ведмеді — бочку меду.
Вовк

Лисиці-сестриці
Стріляли із рушниці.
Летіли із рушниці
Солодкі полуниці.

Вовки стріляли вгору,
Летіли помідори.
Летіли помідори
До їжачка в комору.

На бочечках

Взяли оси
Гострі коси,
Косять сіно
На покосі.

А за ними
Йдуть осиці,
Кладуть сіно
У копиці.

Навіть мале
Осенятко
І те несе

Вітерець легенький
Тихо повіва.
Під сніжком м’якеньким
Дихає трава.

Вже суниччин тенькіт
Чути звіддаля.
Пролісок синенький
Вічка

У вікні любисток, на підлозі м’ята,
У простій оправі — книга серед книг.
Наче щедре сонце поселилось в хаті,
Як велике щастя стало на поріг.

Мудра, світла книга — то «Кобзар»

Завтра іменини
В тітки капустини.
Прийде дід-дідище,
Старий капустище.
Прийде з ним бабуся,
Стара капустуся.
Прийдуть два синочки,
Малі капусточки.
Прийдуть і три

Моя родина — Україна,
Нащадки славного Дніпра.
Сідлаймо долю —
Та на волю
Пора нам, вершники, пора.

Єднає нас, браття,
Козацьке завзяття,
Любов’ю окрилює груди.
Бо

Прекрасні всі на світі мови.
Акорди в кожної свої,
Бо в мускулистім кожнім слові
Живе народ — творець її.

Тому і всі люблю я мови!
Але мені найближча та,
Якою вперше я

Я з іменем твоїм лягаю і встаю,
Палаю ним із давніх літ донині.
Своєю долею ввійшов я у твою,
А ти — в мою. І ми немов єдині.
Чого так сталося, що наші солов’ї
Не нашої

Не просто — писати просто,
Щоб рівно росли думки,
І правда найвищим ростом
Вростала в прості рядки.
Звичайно, куди простіше
Кульбачити — сяк і так…
Навіть при тому

Якщо ти син своєї Батьківщини,
Не виставляй любові, як плакат
Заколоси хоч клаптичок єдиний —
Вона відплатить синові стократ.

Якщо ти син своєї Батьківщини,
Не мікрофонь себе

Моє життя з Дніпра бере початок,
Його я вірний предок і нащадок.
Люблю тебе, мій Дніпре буйнокрилий,
Як і діди, і прадіди любили.

І як вони, приходжу знов і знову,
До тебе,